Нації, що трансформуються
(Nations in Transition)

Аналітичний звіт Дому Свободи за 1999-2000 рік

Nation in Transitionце аналітичний звіт Дому Свободи стосовно стану політичних прав та громадянських свобод. Такі спостереження за станом свободи в світі здійснюються цілий рік за допомогою регіональних експертів, консультатів, спеціалістів з захисту прав людини. Інформація збирається з великої кількості найрізноманітніших джерел. Найбільш цінна інформація надходить від активістів з захисту прав людини, журналістів, видавців, політичних діячів з усіх куточків світу, які інформують про ситуацію у своїй країні.

УКРАЇНА

Державний устрій: Президентсько-парламентська демократія

Економіка: Перехідна до ринкової

Населення: 49,900,000

Столиця: Київ

Етнічні групи: Українці (73%), росіяни (22%), євреї (1%), інші (4%)

Розмір приватного сектору у процентному відношенні до ВВП: 55
 

ОЦІНКА КРАЇНИ В ПЕРЕХІДНОМУ СТАНІ

  1997 1998 1999-2000
Демократизація 4.00 4.25 4.31
Верховенство права     5.25
Лібералізація економіки 4.25 4.75 4.58

КЛЮЧОВІ ЩОРІЧНІ ПОКАЗНИКИ

  1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999
ВВП на душу населення (USD) 631,0 728,0 720,0 872,0 994,0 846,0 1048,0
Реальний зріст ВВП (% від попереднього року)  -14,2 -23,0 12,2 -10,0 -3,2 -1,7 -2,5
Рівень інфляції (USDмлн.) 4734,9 891,2 376,7 80,2 15,9 11,0 45,0
Експорт (USDмлн.)  12800,0 13900,0 14200,0 15500,0 15400,0 13700,0 13000,0
Імпорт (USDмлн.)  15300,0 16500,0 16900,0 19800,0 19600,0 16300,0 14900,0
Іноземні інвестиції (USD млн.) 200,0 100,0 300,0 500,0 600,0 700,0 600,0
Рівень безробітя 0,3 0,3 0,5 1,3 2,3 3,7 -
Тривалість життя 67,9 67,9 67,1 67,4 67,4 68,7 65,9

Рівень свободи за рейтингом Дому Свободи

  91-92 92-93 93-94 94-95 95-96 96-97 97-98 98-99 99-00
Політичні права 3 3 4 3 3 3 3 3 3
Громадянські свободи 3 3 4 4 4 4 4 4 4
Статус  чв* чв чв чв чв чв чв чв чв
*Частково вільна

ВСТУП

Ставши у 1991 році незалежною республікою, Україна розвинулася у президентсько-парламентську демократію з багатопартійною виборчою системою. Незважаючи на інформацію про правопорушення, зарубіжні оглядачі визнали президентські і парламентські вибори 1994 року та парламенські вибори 1998 року загалом законними і непримусовими. Уряд обмежує деякі громадянські свободи, як-от свобода преси, свобода на проведення масових зборів, акцій, право на таємність. Також відомо про утиски у в’язницях затриманих та в’язнів, а умови у тюрмах часто є вкрай складними. Судова система недосконала і складає предмет політичного втручання, а суди перевантажені. Корупція продовжує бути проблемою номер один; антикорупційне законодавство застосовується вибірково, проти службовців нижчих ешелонів влади.

Протягом майже усіх 1990-х Україна повільно впроваджувала економічні реформи і йшла від централізованої до ринкової системи. Після здобуття незалежності у 1991 році уряд запровадив легальну схему приватизації. Однак протистояння між урядом і парламентом сповільнили, і навіть дали задній хід деяким спробам реформування. Певного прогресу було досягнуто після виборів Леоніда Кучми президентом у 1994 році, а саме – спроби лібералізації цін і усунення торгових бар’єрів для деяких державних підприємств. Тим не менше, постійно відчувалася нестача прогресу, зокрема в сільськогосподарському секторі, що призвело до фінансових труднощів. На багатьох підприємствах зменшилося або й зовсім зупинилося виробництво, держава продовжує контролювати значну частину економіки, складною залишається проблема виплати зарплат.

В результаті парламентських виборів 1998 року перемогла комуністична партія та її ліві прихильники, що в свою чергу призвело до конфлікту з президентом Л.Кучмою стосовно шляхів та масштабів економічних реформ. Після довгих місяців перебування у безвихідній ситуації, парламент обрав Олександра Ткаченка, голову антиреформаторської Селянської партії, головою парламенту влітку 1998. Ткаченко використав свій політичний пост, щоб призупинити політичні та економічні реформи і повернути курс української зарубіжної політики від західної орієнтації до проросійської. Тим не менше, упродовж 1998 та першої половини 1999 баланс політичних сил у парламенті поступово переміщається від лівих до правоцентристських. Серпнева криза в Росії 1998 року, основного торгового партнера України, відбилася на різкому зменшенні доходів від експорту.

Демократизація

Політичний процес 3.5/7*

* 7 максимально можливий рівень свободи, 3.5 — актуальний рівень свободи у конкретній сфері (в даному випадку — в політичному процесі)

1. Коли відбулися вибори національної законодавчої влади”? Чи були вони законними і непримусовими? Як їх охарактеризували місцеві та іноземні організації-оглядачі? Хто формує уряд?

Останні вибори до 450-місного однопалатного парламенту, Верховної Ради (ВР) України, відбулися 29 березня 1998 року відповідно до нового закону про вибори, прийнятого в грудні 1997. Закон змінив попередню мажоритарну систему на пропорційно-мажоритарну модель, коли 225 місць займають переможці у мажоритарних (одноосібних) виборчих округах, а інші 225 місць – кандидати від політичних партій і блоків, котрі пройшли 4-відсотковий бар’єр. Новий виборчий закон скасував умову 50-відсоткової явки, від якої страждав парламент 1994 року, а політичним партіям вперше надавалася важлива роль у виборчому процесі. Загалом змагалися 21 партія та 9 блоків, але лише 8 з них подалали 4-відсотковий бар’єр. Новий парламент складається з 141 непартійного члена (31,47 відсотка), 117 членів Комуністичної партії (26,12 відсотків), 43 членів Українського народного руху (9,6 відсотків), 28 членів Народно- демократичної партії (6,25 відсотка) (“партії влади”, очолюваної Прем’єр-міністром Валерієм Пустовойтенком, до якої входять представники верхніх ешелонів виконавчої влади), 20 членів Громади (4,46 відсотка), 19 членів Партії Зелених (4,24 відсотка), 16 членів Соціалістичної партії (3,57), котрі прийшли до парламенту у блоці з Селянської партією (12 членів, 2,68 відсотка), 13 членів Соціал-демократичної партії (об’єднаної) (2,9 відсотка), 11 членів Прогресивної соціалістичної партії (2,46 відсотка), 8 членів Аграрної партії (1,79 відсотка). Партія “Реформи і Порядок” та Конгрес Українських Націоналістів мають у парламенті по 3 члени кожна (0,67 відсотка). Християнсько-демократична партія, Партія відродження регіонів та Українська республіканська партія мають по два представники (0,45 відсотка), а партія Союз, Міжрегіональний блок реформ, Демократична партія, Соціал-національна партія, Ліберальна партія, Українська християнсько-демократична партія та Християнський народний союз мають по одному представнику у парламенті. (0,22 відсотка). Відсоток жінок у парламенті зріс у 1,7 раза і становить 7,9 процентів.

На початку нинішньої каденції у ВР було 8 фракцій: фракція комуністів (121 місце), блок соціалістичної та селянської партій (35 місць), Рух (47 місць), Громада (24 місця), партія Зелених (24 місця), фракція Народної демократичної партії (92 місця), фракція Прогресивних соціалістів (16 місць), фракція Соціалістичної демократичної партії (об”єднаної) (25 місць), та 39 незалежних членів парламенту. Після довготривалого процесу “реструктуризації”, перерозподілу сил та появи нових альянсів, число груп і фракцій зросло, а їхнє членство помітно змінилося. До кінця березня 1999 вже було 14 фракцій і груп: комуністична фракція (122 депутати), соціалістична фракція (24 депутати), селянська фракція (15 депутатів), фракція Рух-1 (16 депутатів), фракція Руху (30 депутатів), фракція Громада (17 депутатів), фракція Партії Зелених (26 депутатів), фракція народно-демократичної партії (55 депутатів), фракція прогресиної соціалістичної партії (13 депутатів), фракція соціал-демократичної партії (об’єднаної) (26 депутатів), група незалежних (18 депутатів), фракція за реформи і конгрес (14 депуиаиів), відродження регіонів (27 депутатів), фракція Батьківщина (23 депутати), і 21 позафракційний депутат. Проте, перехід депутатів з однієї фракції до іншої, розпад та поява нових фракцій і груп стали звичним явищем. До кінця 1999 446 депутатів розділили свою приналежність поміж Комуністичної фракцією (113), фракцією Соціал-демократичної партії (об’єднаної) (38), фракціями Відродження регіонів (38), Батьківщина (36), Трудова Україна (24), фракцією Народно-демократичної партії (26), Народного Руху України (23), Лівим центром (блок Соціалістичної і частини Селянської партій, 22 депутати), фракцією НРУ (Удовенка) (18 депутатів), фракцією Зелених (17 депутатів), групою “Незалежні” (14), фракцією Реформи-Конгрес (14), Громадою (12), фракцією СелПУ (12) і 39 позафракційних депутатів.

Після виборів 1998 року відбулися близько 90 судових процесів проти дій місцевих органів влади. В деяких округах суд визнав вибори недійсними через ряд зловживань, і призначив перевибори. Хоча українські та зарубіжні оглядачі повідомляли про факти порушень виборчого законодавства (наприклад, недостатність вільного місця на дільницях, де б виборці могли голосувати таємно; “допомога” військових офіцерів своїм солдатам у заповненні бюлетенів; залякування журналістів), вибори були визнані законними і вільними. Офіційні оглядачі Парламентської Асамблеї Ради Європи не зафіксували зловживать, які могли б суттєво вплинути на результат виборів, і вибори в цілому були визнані демократичними. За даними опитування IFES, проведеного в червні 1998 р. у більшості регіонів України, 36% респондентів вірили у чесність виборів, в той час як 40% висловили зовсім протилежну точку зору. На питання, чи підрахунок голосів здійснювався чесно, 32% відповіли позитивно, а 34% негативно; 39% опитаних визнали вибори в цілому чесними та вільними, а 37% сумнівалися у чесному характері виборів. 32% охарактеризували предвиборчу кампанію як чесну; протилежну думку висловили 43%.

Основною проблемою була невизначена кількість кримських татар – від 80 до 140 тисяч. Після прийняття закону “Про вибори народних депутатів до Верховної Ради Автономної республіки Крим” в багатьох кримських містах у лютому-березні 1998р. відбулися акції протесту, організовані кримсько-татарською організацією Меджлісу. Кримсько-татарські лідери вимагали підтримати закон 1994 р. “Про вибори народних депутатів до Верхрвної Ради Криму”, який дозволяв пропорційну презентацію у парламенті усіх етнічних груп, що були раніше депортовані з півострова. У 1994 році українське законодавство дозволило брати участь у виборах особам, які проживають на території України, але не мають українського громадянства. Тоді кримські татари провели 14 своїх представників у парламент Криму. На останній сесії у березні 1998 р. парламент не проголосував за поправку до закону “Про вибори народних депутатів до Верховної Ради Автономної республіки Крим”, яка дозволила б 80 тисячам кримських татар брати участь у всеукраїнських та місцевих виборах. Неприйняття поправки призвело до конфріктів між лівими, що голосували проти, та правими, які намагалися провести цю поправку.

Парламент розділяється на 22 парламентські комітети, які відповідають за створення законодавства у всіх сферах політичного, економічного та соціального життя країни. Депутати змогли обрати спікера лише після двохмісячного голосування у 20 раундів. Лідер селянської партії Олександр Ткаченко здобув 232 голоси; це трішки більше за необхідний мінімум – 226 голосів. Його підтримали комуністи, прогресивні соціалісти, півий центр, громадаівці, соціальні демократи (об’єднані) та зелені.

Верховна Рада (ВР) України не має ані лідируючої політичної партії, ані створеної коаліції. Президент подає кандидатуру на пост прем’єр-міністра на затвердження у парламент. Прем’єр-міністр підбирає кандидатів на міністерські пости і подає на затвердження Президентові. Тому парламент практично не має контролю над урядом; його єдиним важелем впливу може бути відхилення кандидатури на пост прем’єр-міністра, або неприйняття програми уряду. Прем’єр Валерій Пустовойтенко, що прийшов після відставки у 1997 році Павла Лазаренка, належить до пропрезидентської Народно-демократичної партії. Після виборів 1998 року, на яких за місця у парламенті змагалися 26 міністрів і голів державних департаментів, а також 20 службовців апарату державної влади, значна кількість урядовців перемістилася у парламент. Прем’єр-міністр В.Пустовойтенко, міністр А.Толстоухов та деякі інші залишилися в уряді. Після президенських виборів восени 1999 року почалося формування нового уряду. Кандидатуру Пустовойтенка, яку президент Леонід Кучма пропонував депутатам було відхилено. Після того президент запропонував на пост прем’єра кандидатуру голови Національного банку, молодого реформатора Віктора Ющенка, яку парламент схвалив наприкінці 1999 року. А до кінця січня 2000 року в основному було сформовано новий уряд.(додано ред).

2. Коли відбулися вибори Президента України? Чи були вибори чесними і вільними?

Перші президентські вибори відбулися 1 грудня 1991 року. Лише 7 із 95 претендентів змогли зібрати необхідні 100 тисяч підписів і зареєструватися у кандидати в президенти. Тодішній голова ВР Леонід Кравчук виборов 61,6% голосів, лідер Руху В’ячеслав Чорновіл набрав 23,2%, національний демократ Левко Лук’яненко отримав 4,5% голосів, економіст Володимир Гриньов 4,2%, академік Ігор Юхновський 1,7%, і голова Народної партії України Леонід Табурянський– 0,6% голосів виборців.

Сім кандидатів змагалися і під час других президентських виборів у червні 1994. 10 липня колишній прем’єр-міністр Леонід Кучма переміг діючого президента Леоніда Кравчука 52 відсотками голосів. Втбори були визнані законними і вільними. Останні вибори президента відбулися у жовтні 1999 р. За їх результатами у другому турі переміг діючий президент Леонід Кучма (%). Його опопнент, лідер комуністів Петро Симоненко набрав %.

3. Чи є виборча система багатопартійною? Чи існує принаймні дві вагомі політичні партії, що функціонують на всіх рівнях влади?

Оскільки уряд не базується на певній політичній партії, було б несправедливо заявляти, що певні партії “функціонують на всіх рівнях влади”. Роль “партії влади”, яку раніше відігравала НДП, пізніше виборола СДПУ(О). Вісім партій спромоглися змобілізувати достатню підтримку виборців, щоб бути представленими у ВР. Більшість партій мають майже однакові програми, які, однак, нелегко втілити в реальність. Органи влади на нижчих рівнях складаються з представників різних політичних партій та безпартійних депутатів.

4. Яка кількість партій в Україні, визнаних легальними? Чи була якась партія заборонена або визнана протизаконною?

У Міністерсві юстиції офіційно зареєстровано 106 політичних партій, однак багато з них є незначними, або просто формальними, і покладаються на прізвища своїх лідерів. У 1995 р. Міністерство юстиції анулювало реєстрацію частини крайньої правої Української національної асамблеї (УНА) – Українську національну самооборону (УНСО). УНА відновила свою легальність після відколу від парамілітаристського крила, УНСО. Основними політичними партіями є: Комуністична партія (П.Симоненко), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (В. Медведчук), Демократичний Союз (О.Волков), “Реформи і порядок” (В.Пинзеник), “Батьківщина” (Ю.Тимошенко), Соціалістична партія (О.Мороз), Народно-демократична партія (В.Пустовойтенко). За останній рік відбулися внутрішні розколи та драматичні зміни всередині партій. Після трагічної загибелі В.Чорновола Народний Рух України розколовся на два рухи: один очолив Геннадій Удовенко, інший – Юрій Костенко. Суд офіційно визнав лише Рух Г.Удовенка легальною партією. Цілком опозиційна до політики уряду і президента партія Громада втратила свій вплив після того, як її лідер П.Лазаренко був оголошений в розшуку за зловживання владою, і втечею шукав політичного притулку в США, а багато членів “Громади” “імігрували” до “Батьківщини”, очолюваної колишньою союзницею Лазаренка Юлією Тимошенко.

5. Який відсоток населення входить до політичних партій? Який процент жінок у політичних партіях?

Опитування, проведене у 1994 році IFES, показало, що в політичних партіях задіяно всього 1 млн. населення, тобто бл. 3,8% законних виборців, або 2% всіх громадян. До січня 1998 р. вже більше 2 млн. українців були членами політичних партій (згідно даних самих партій, хоча кількість активних членів була значно меншою). Жінки в партіях перебувають у меншості, за винятком двох партій, очолюваних жінками – Прогресивної соціалістичної партії Наталії Вітренко та партії Жіночі ініціативи Валентини Доценко. Неможливо визначити точний процент жіночого складу партій, але про нього можна здогадуватися із пропорції жінок у передвиборчих списках партій. Хоча жінки складають понад 60% виборців, їхня кількість у передвиборчих списках партій демонструє назаангажованість жінок у політичній діяльності. Жінки складали 22,9% у списках Прогресивної соціалістичної партії, 21% – у партії “Європейський вибір України”, 18% у списках СДПУ(о), 12% – у списках Комуністичної партії, 11,6% – у Партії зелених. Частка жінок у списках народно-демократичної партії становила 10%, у Русі – 9,7%. Соціалістична та селянська партії складалися з 9,3% жінок, а Громада налічувала лише 6,6% жінок у своєму складі. Деякі партії використовували жінок – зокрема, відомих артисток, співачок та громадських діячів – як “інструменти” передвиборчої кампанії.

6. Яка явка виборців на виборчі дільниці спостерігається протягом останніх років на районному, обласному та всеукраїнському рівнях? Яка приблизно частка жінок, що беруть участь у виборах?

Явка виборців поступово спадала від 84% на президентських виборах 1991 року до 76% у першому турі виборів 1994 року до Верховної Ради, та 61% у другому турі. У наступних раундах явка виборців ледве перебільшувала 50-процентну відмітку. У багатьох областях, особливо Київській, Харківській, Луганській та у південній частині України явка на повторні вибори помітно знизилася – 42-44%. На президентських виборах 1994 року явка виборців у першому турі становила 68%, а в другому – 71%. Така ж кількість людей прийшла на вибори до парламенту і місцевих органів влади у березні 1998 року. Явка виборців коливалася від 70% у Західній Україні (Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ) до трохи більше 40% у Києві і Криму. На вибори мера Києва у травні 1999 р. прийшло 49,42% виборців, 76,39% з яких підтримали діючого мера.
 
 

Громадянське суспільство (4.00/7)

1.Скільки з’явилося неурядових організацій, починаючи з 1988 року? Яка кількість благодійних/неприбуткових організацій? Чи існують спроби з боку місцевих органів влади поширити спонсорство та волюнтаризм? Яка частина населення бере активну участь у добровільній громадській діяльності? Які є жіночі неурядові організації, і яка чисельність їхнього складу?

Згідно із законом, неурядові організації (в Україні вони офіційно називаються “громадські організації та об’єднання” (ГО) можуть мати міжнародний, всеукраїнський та місцевий статус і, відповідно, бути зареєстрованими Мінюстом або місцевою владою. Мінюст проводить статистику національних та міжнародних ГО. Кількість ГО на місцевих рівнях точно невідома. Близько 4% ГО зареєстровані як всеукраїнські, 40% – регіональні, і 30% – місцеві ГО. Решта зареєстрованих ГО є міжнародними організаціями, а багато неурядових організацій взагалі ніде не зареєстровані. Станом на 1999 рік було зареєстровано 30,000 громадських організацій та об’єднань (за даними дослідження Київського центру інновацій та розвитку).

Ця цифра різко зрозла від 4,000, зафіксованих у 1995р.; хоча не всі ці об’єднання діють активно. В цю кількість входять 800 всеукраїнських (що мають осередки принаймні у 14 із 25 областей) та міжнародних об’єднань, близько 300 благодійних об’єднань, 36 молодіжних організацій, 20 державних та понад 100 місцевих осередків, 65 об’єднань національних меншин, 70 мистецьких та культурних утворень, понад 30 організацій з захисту прав людини, 25 релігійних організацій із сотнями місцевих розгалужень, 22 благодійних фонди, та 29 громадських організацій, що займаються допомогою потерпілим від аварії на ЧАЕС. Є 23 організації, мета яких – допомогти інвалідам та престарілим. Велика кількість українських неурядових організацій діють у сфері захисту прав жінок, дітей, студентів, малозабезпечених, безробітних, багатодітних сімей та інвалідів. Близько 5% цих організацій діють у сфері захисту прав людини. Переважна більшість громадських організацій та об’єднань зосереджена у великих містах: Києві (20%), Харкові (17%), Львові (8,5%), Одесі (8,3%) та Донецьку (5,5%).

Філантропія (надання спонсорської допомоги) та волюнтаризм недостатньо розвинуті і зазвичай пов’язані із передвиборчою або релігійною пропагандою. Коли у червні 1999 р. незалежних ексепртів запитали, чи працюють вони добровільно на якусь неурядову організацію, 91% відповіли заперечно. На питання, чи хотіли б вони працювати добровольцями у якійсь із ГО, 5% відповіли “так,безумовно”, 20% – “можливо”, 15% – “залежно від обставин”, 41% – “ні”, і 14% – “швидше всього, ні”.

Основні жіночі громадські об’єднання та спілки: Міжнародна федерація ділових жінок Либідь (300,000 членів), Спілка українських жінок (4,500), жіноча асоціація Харківського регіону “Берегиня” (3,000), Союз Українок (понад 40,000), Луганська обласна жіноча спілка (1,200), Міжнародна жіноча рада Кримської народної спілки (1,200), Українська жіноча спілка імені Олени Теліги (1000), Об’єднання жінок Донецька (500) та Буковинська жіноча громада (1000).

2. Які умови сворені для роботи неурядових організацій (наприклад, доступність реєстрації, права та обв’язки, урядове регулювання, оподаткування, забезпечення фінансуванням та доступом до інформації)? Яке значення має діяльність неурядових громадських об’єднань для покращення роботи законодавчого та регулятивного апарату?

Проект закону “Про неурядові організації та громадські об’єднання” все ще перебуває на розгляді у Верховній Раді, а діюче законодавство, що конролює роботу ГО, не робить різниці між громадськими об’єднаннями, політичними партіями та профспілками. Поточна діяльність неурядових організацій регулюється Конституцією, законами “Про об’єднання громадян”, “Про благодійність і благодійні організації”, “Про творчих працівників та творчі спілки”, “Про оподаткування організацій”, “Про податок на додану вартість”, постановами Кабінету Міністрів та Дежавної Податкової Адміністрації. Реєстрація будь-якої неурядової організації є кропітким процесом: потрібно подати численні документи до місцевих держадміністрацій, місцевих виконавчих комітетів, або до Міністерства юстиції України (для реєстрації всеукраїнських та міжнародних організацій). Реєстрація триває щонайменше два місяці після подання всіх необхідних документів – анкети, статуту у чотирьох примірниках, протоколу установчих зборів, інформації про засновників та керівників, квитанції про оплату за послуги реєстрації. Після цього, громадська організація повинна протягом місяця зареєструватися в управлінні статистики, державній податковій адміністрації, банку, де відкрито її рахунок, Міністерстві внутрішніх справ (відділі, який дає дозвіл на виготовлення печаток), Фонді соціального страхування та Пенсійному фонді. Всі ці органи також вимагають пред’явлення численних документів та оплати за послуги. Якщо процедура не здійснена протягом місяця, громадська організація може бути закрита будь-яким із зазначених органів. Через таку ускладнену процедуру багато громадських організацій і об’єднань існують de facto, без реєстрації у Мінюсті, обласних відділеннях юстиції, чи районних адміністрації, і проголошують себе неформальними угрупованнями. Медот фактичного заснування ГО відомий як “задекларований” і вимагає юридичної реєстрації. Це пояснює, чому багато українських неурядових організвцій мають різні дати заснування і реєстрації.

Через відсутність чітко визначеного сатутусу, громадські організації та об’єднання не мають доступу до урядових операцій. Формально, існує звільнення благодійних організацій від сплати податків, згідно із законом України Про благодійність та благодійні організації, прийнятого у вересні 1997 року. Але фактично закон не застосовуєтьсяч через юридичні неточності у ньому. Проект Цивільного кодексу, що зараз перебуває на розгляді у Верховній Раді, не має ніякого відношення до неурядових організацій. Зараз багато громадсько-иолітичних об’єднань, таких як Інститутгромадянського суспільства, Інститут демократії імені П.Орлика, та ін. скеровують свою діяльність на покращення законодавчих і регулятивних умов існування ГО за допомогою експертного аналізу і альтернативного законопроекту про неурядові організації. Їхні спроби підриваються через нестачу розуміння і підтримки з боку уряду і парламенту. Багато ГО, котрі могли б результативно лобіювати покращення статусу неурядових організацій – перш за все, ветеранські та жіночі організації – повністю покладаються на підтримку уряду, в той час як переважна більшість освітянських, дитячих та спортивних організацій зорієнтовані на прибуток.

3. Які можливості неурядових організацій? Чи керівні структури завжди чітко бачать різницю між поняттями влади та обов’язку? Чи в достатній мірі організації мають досвідчених консультантів?

Можливості українських ГО зростають, по-перше, завдяки міжнародній допомозі, і по-друге, завдяки розвитку вітчизняних ресурсних центрів та мережі громадських об’єднань. На жаль, все ще залишається широкорозповсюдженим явище, коли лідери ГО поєднують інтелектуальне та “духовне” лідерство з управлінням фінансовими справами. Багато громадських організацій поза межами Києва та обласних центрів залишаются слабкими в структурному плані, і не розмежовують влади від обов’язків кожного члена організації. Більшість громадських об’єднань складається з лідера і групи послідовників, часто це – його друзі та родичі. І хоча зростає число ГО із наявними членами правління, незалежним керівництвом, чітко окресленими статтями щодо місії, політичної спрямованості, внутрішніх правил організації, переліком робіт та укладенням контрактів з працівниками, такі об’єднання все ще перебувають в меншості, і в основному розташовані у Києві.

Матеріали щодо організації діяльності ГО є вільно доступні українською, російською та англійською мовами у великих містах та обласних центрах, але все ще залишаються дефіцитними на периферії. Велика низка закордонних допоміжних програм і спільних проектів забезпечує новостворені громадські організації кваліфікованими та досвідченими консультантами.

4. Чи може громадська організація досягти фінансового успіху? Який податковий статус ГО? Чи повинні вони розкривати джерела своїх прибутків, і чи роблять вони це? Чи існує програма підтримки уряду для неприбуткових організацій?

Більшість ГО розраховують на гранти та дотації із зарубіжних та вітчизняних джерел. Незвавжаючи на те, що велика кількість організацій з’явилася завдяки зростаючому інтересу в їхній діяльності певних корпорацій, соціальних груп та індивідів, лише незначна їх частина фінансується місцевими спонсорами. За даними дослідження, проведеного у середині 1999 р. Центром інновацій та розвитку (м.Київ), лише 16% досліджуваних організацій успішно фінансуються з місцевих бюджетів, 39% сподівалися на кращий результат фінансування, 28% охорактеризували свої справи “невдалими”, а 17% ніколи не користувалися місцевими коштами.

Статус неоподатковуваних мають ветеранські та чорнобильські організації, а також кілька організацій для дітей та інвалідів. Частково звільнені від сплати податків (а саме, ПДВ та податку на прибуток) організації, зареєстровані як “неприбуткові”. Громадські організації зобов’язані розкривати джерело своїх доходів. Часто організації ведуть “подвійну” бухгалтерію, коли задокументована лише частина прибутків. Допомога уряду приватним та неприбутковим організаціям несуттєва. Громадська організація не може заробляти гроші, що не будуть оподатковуватися, навіть якщо ці кошти призначені для неприбуткової діяльності та існування організації. Громадська організація може бути засновником чи співзасновником комерційної структури, котра надає їй фінансову підтримку. В такому випадку будь-які прибутки оподатковуються як звичайний дохід.

5. Чи існують в Україні незалежні профспілки? Яка їхня чисельність? Кількість їхніх членів збульшується чи зменшується? Який процент профспілок складають фермерські групи та об’єднання малого бізнесу?

Кількість залучених до профспілок працівників зменшилася через зростання приватного сектору. Профспілки перестали бути вагомою політичною та соціальною силою. Сьогодні існує багато профспілкових організацій та об’єднаннь, в тому числі Федерація профспілок (за офіційними даними, до неї належить 18 млн. працівників – здебільшого робітники, державні службовці та працівники державних підприємств). Більшість профспілок лише формально об’єднують роботодавців, директорів підприємтв та робітників. До тримільйонної Державної конфедерації входять деякі незалежні профспілки: Незалежна профспілка гірників Донбасу, Профспілкова асоціація льотчиків ПАЛС. Федерація регіональних профспілок “Солідарність”. Об’єднання незалежних профспілок України, що розпалося через внутрішні непорозуміння у квітні 1996 року, представляло справжню політичну силу. До нього входили профспілки шахтарів, моряків, авіаторів, науковців, інженерів – загалом 150,000 членів. Відсоток профспілкової робітничої сили впав від 90% до 60%. Невисокі зарплати не дозволяють сплачувати членські внески, тому приналежність до профспілки є здебільшого формальною, а самі профспілки не в змозі захистити своїх членів. Іншою перепоною вступу до профспілки є робота в приватному секторі, в основному на малих та середніх підприємствах, де профспілки є практично недієві, і не визнаються власниками.

Фермерські об’єднання функціонують на місцевих рівнях. Вони є малочисельними і об’єднують біля 5% фермерів. Лише деякі селянські об’єднання забезпечують своїх членів необхідною інформацією та юридичним захистом – це в основному обласні фермерські об’єднання у Західній Україні, Харківській, Донецькій та Херсонській областях. Провідними фермерськими організаціями є Народна фермерська організація та Ліга українських аграрних підприємств. Ліва Селянська партія та центристська Аграрна партія виступають на захист інтересів колективних та індивідуальних селянських господарств. Групи, що представляють інтереси малого і середнього бізнесу, розповсюджені по всій Україні, і захищають права та інтереси понад 40 державних та 200 напівдержавних асоціацій антрепренерів. Немає точного підрахунку їх чисельності, відомо лише, що основна з них – Українське об’єднання підприємств малого, середнього та приватного бізнесу, налічує понад 12,000 підприємств з робочою силою від 10 до 3,000 осіб. За даними Державного комітету з питань розвитку підпрємницької діяльності, близько 54% дорослих українців залучені у малому бізнесі, і з них значна частина є членами місцевих або державних асоціацій.

6. Які є законні форми зацікавленості до участі в політичному процесі? Які типи політичних груп існують в Україні?

Законними формами зацікавленості у політичному процесі є політичні партії, ділові та громадські організації, неурядові громадські об’єднання та профспілки. Ветерани, чорнобильці, національні меншини, захисники навколишнього середовища та пенсіонери шукають шляхи впливу на політиків, в основному через політичні протести. Підприємства приватної та державної форм власності, керівники аграрного сектору лобіюють свої інтереси через депутатів ВР та політичні партії. Лобіювання своїх інтересів керівниками великих державних підприємств та колективних господарств знаходить вираження у змаганнях за місце в парламенті.

7. Як ставляться громадські та урядові органи до неприбуткових громадських організацій? Яка природа висвітлення діяльності громадських об’єднань пресою? Наскільки сильно урядовці залучені до ГО? Чи уряд схильний захищати політику неурядових організацій?

Представники громадських та політичних кіл висловили застереження щодо ролі неурядових організацій як рушія громадських сил. Зокрема, влада на місцях почала проявляти зацікавлення і брати участь в акціях допомоги бідним, дітям-сиротам та інвалідам. За результатами опитування IFES, проведеного в червні 1999 року, 12% респондентів вірять, що ГО є “безперечно потрібними” (цей показник впав від 18% у 1996 році), 11% думають, що такі організації є “дуже потрібними” (на противагу 33% у 1996 р.), 39% вважають, що вони “не є надто потрібними” (у 1996 р. так відповіли 15% опитаних), 11% вважають ГО “зовсім непотрібними” (10% у 1996р.), 3% респондентів сказали, що потреба у ГО “залежить від обставин”, а 21% опитаних не змогли відповісти на це питання. На запитання, доля чого потрібні ГО, 26% відповіли “для захисту”, 23% – 'як спосіб самовираження”, 15% розглядають їх як “невід’ємний компонент демократії”, 8% – “для об’єднання людей”, і 19% не змогти дати відповіді.

Значна кількість ГО заснована колишніми політичними лідерами та посадовими особами. Такі урядові установи, як Міністерство соціальної політики та праці, Міністерство закордонних справ та Міністерство юстиції проявляють зацікавленість у співпраці з неурядовими організаціями, а інші мінстерства та відомства ігнорують їх. Часто урядовці шукають порад у експертів від громадської організації (неформально), беруть участь у роботі організації, отримують від неї інформацію та матеріали досліджень. Останнім часом відмічено зростання зацікавленості урядових кіл до документів політичного характеру, представлених неурядовими організаціями, але загалом ставлення урядовців до політичної діяльності ГО скептичне. Засоби масової інформації сприймають діяльність ГО позитивно або нейтрально, в залежності від зв’язків з конкретною організацією. Більшість громадських об’єднань співпрацюють із ЗМІ з метою привернути до себе увагу громадськості.

Незалежні ЗМІ (5.00/7)

1. Чи існує законний захист свободи преси?

Велика кількість українських законів і постанов проголошують свободу преси, але в той же час є інші документи, що роблять пресу та окремих журналістів залежними і піддають їх тиску – це, наприклад, Закон “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”(1997), котрий легалізував перевагу “лояльних” ЗМІ. Закон “Про пресу” (1991) проголосив захист і свободу слова, але стосувався лише друкованих ЗМІ. Конституція України (28 червня 1996), закон “Про інформацію” (1992), та закон “Про телебачення і радіомовлення” (1994) забезпечують свободу слова. Більшість друкованих ЗМІ користуються державними видавництвами та системою поширення інформації, а радіомовмовці користуються державними частотами та ефірним часом, а неприхована цензура відшкодовується економічними важелями впливу. Основні ЗМІ розподілені поміж кількома лідерами сильних політико-ділових кіл, а тому прислуговують “своїм” політикам і критикують конкурентів. Свобода преси обмежена Кримінальним кодексом, котрий передбачає переслідування за “приниження людської честі і гідності” або “навмисне приниження”, а також Законом “Про науково-дослідницьку діяльність” та Постановою “Про загальні відділи захисту державних таємниць у ЗМІ”. Закон “Про телебачення і радіомовлення” 1994 року також забороняє розповсюдження “державних таємниць” та розглядає відповідальність за “безпідставну відмову подання інформації” визначеним законом агенціям та “навмисне приховування інформації”.

2. Чи існують законні міри покарання за дискредитацію і наклеп? Чи існують законні міри покарання за “безвідповідальну” журналістську діяльність? Чи застосовувалися ці міри для залякування журналістів?

Закон не забороняє відверто дискредитувати державних діячів та посадових осіб (окрім Президента), але накладає дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність за “заподіяння шкоди честі і гідності особи”, не роблячи різниці між звичайними громадянами та відомими політичними і громадськими діячами. Стаття 125 Кримінального кодексу передбачає ув’язнення до п’яти років за наклеп. За останні роки проти журналістів були порушені кримінальні справи за “заподіяння шкоди честі і гідності” політичним діячам. Головний редактор газети “Опозиція” Іван Макар був засуджений у 1996 році за дискредитацію роботи Президента та його адміністрації. Апеляцію не задовольнили, і у 1997 році Верховний Суд підтвердив вирок. У травні 1993 року парламент вніс поправки до законодавства із забороною подання неправдивої інформації що “заподіює шкоду діловій репутації громадян та організацій”. Проти кримської журналістки Тетяни Коробової було порушено кримінальну справу за наклеп на депутата кримського парламенту Льва Мірімського, який подав скаргу на дописи журналістки про його зв’язки з кримінальними колами. Згодом політики почали широко практикувати судову тяжбу із засобами масової інформації за “заподіяння шкоди репутації” чи “приниження гідності”, і вимагати компенсації за “моральну шкоду” у великих розмірах (часом у семизначних цифрах). У вересні 1998 один із київських районних судів відхилив виплату компенсації на суму 500,000 грн. за скаргою партії Громада на тодішнього главу Адміністрації Президента Євгена Кушнарьова, котрий в одному з інтерв’ю сказав, що “жодна чесна людина не вступить до цієї партії”; але в той же час заставив видавця газети “День” виплатити суттєву суму як компенсацію за “моральні збитки” Є.Кушнарьову. Наприкінці 1997 екс-прем’єр Павло Лазаренко подав позов на “Україну молоду” за статтю, що звинувачувала його у корупції. Суд визнав, що одна четверта інформації була неправдивою, і постановив видрукувати скорочений матеріал. Подальшої офіційної інформації про факти, що не були визнані як неправдиві, не надійшло. На початку 1998 колишній діловий партнер Лазаренка Юлія Тимошенко отримала 200,000 грн. компенсації за “моральні збитки” від “України молодої”, хоча напередодні суду газета подала офіційне заперечення власної інформації і публічно вибачилася.

Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко судився із “Киевскими ведомостями” за серію статей, що обвинувачували його у зловживанні службовим становищем та використанні державних коштів у власних цілях. У червні 1998 київський районний суд постановив, що “Киевские ведомости” повинні виплатити міністру 5 мільйонів гривень, а двоє авторів статей повинні заплатити 20,000 грн та 7,000грн. відповідно, за “моральні збитки”. Через шість місяців Верховний Суд анулював цей вирок.

“Всеукраїнські відомості”, які тоді були близькими до звільненого з посади прем’єр-міністра Павла Лазаренка, закрилися після того, як Чернівецький обласний суд постановив виплатити 3,5 млн.грн. футбольному клубу “Динамо” Київ за публікацію про те, що нібито клуб має намір продати свого кращого гравця одному із закордонних клубів. У січні 1998 “Правда України”, газета, тісно пов’язана з особою Павла Лазаренка, була закрита за наказом тодішнього міністра інформації Зиновія Кулика за публікацію ряду статей з критикою високоурядових чиновників. Офіційною версією закриття недержавної газети було повідомлення про недійсний реєстраційний сертифікат. В той же час, згідно закону, видання газети може бути зупинено лише за рішенням її власника або суду. Операція проти “Правди України” була проведена Міністерством інформації за допомогою різних державних органів: Митного комітету, Укрпошти, Податкової адміністрації, Міністерства фінансів, Міністерства юстиції та Колегії адвокатів. Верховна Рада подала офіційний протест до Президента проти “порушення закону” міністром інформації з вимогою звільнити З.Кулика з посади міністра, але це звернення залишилося без відповіді. Незважаючи на те, що у лютому 1998 Вищий Арбітражний Суд визнав дії міністра інформації протизаконними, міністр З.Кулик заявив, що до його міністерства таке рішення не надійшло. Через деякий час це рішення Арбітражного Суду було анульовано Колегією адвокатів – дія, що за висновками спеціальної слідчої комісії суперечить закону. Наприкінці вересня 1998 шеф-редактор “Правди України” Олександр Горобець був заарештований за звинуваченням у згвалтуванні однієї із своїх співробітниць. Коментуючи цей арешт, деякі українські видання посилалися на його колишні заяви про намір подати скаргу в суд на деяких чиновників та видання з вимогою виплати 10 млн.грн. компенсації за моральну шкоду та втрачений капітал (1 вересня – 1$/3,4 грн.)

Незабаром після парламентських виборів перестала існувати тижнева аналітична телепрограма “Післямова”. Коментуючи своє рішення про закриття програми, її автор Олександр Ткаченко сказав, що в противному випадку від був би змушений виконувати накази згори. Газета “Політика” закривалася декілька разів після гострих критичних публікацій про високих урядових чиновників та корупцію у виконавчій гілці влади.

Додаткові важелі контролю над ЗМІ були створені Указом Президента “Про покращення державного контролю над інформаційною сферою” (вересень 1998), які підвели до завершення змагання між законодавчою та виконавчою гілками влади щодо контролю над основним державним телеканалом УТ-1 – каналу, поширеного на 98% території країни, і часто єдиного каналу у віддалених сільських районах. На додачу до гарантії “державної підтримки ЗМІ”, цей документ також визначив підпорядкування Державного інформаційного агенства ДІНАУ та Державного телебачення і радіомовлення безпосередньо Кабінету Міністрів України.

Накладення податків також виявилося ефективним засобом блокування рахунків газет та телестанцій, і паралізування їхньої роботи. Конфлікт між одним із власників СТБ з членом президентського оточення призвів до масової перевірки фінансових справ компанії та перекриття усіх рахунків податковою поліцією. Тиск на телестудію завершився лише після того, як її власник продав свою частку і залишив компанію.

Закон “Про державну таємницю” вміщує доволі великий перелік тем, які ЗМІ не повинні висвітлювати. У травні 1997 Кабмін прийняв постанову, що до державних таємниць належить інформація про смертні вироки, стан тюрем та слідчих ізоляторів, та інформація про медвитверезники. Дехто із журналістів повідомляє, що зазнав залякування, в тому числі і з загрозою арешту, та насильницьких нападів за матеріали про корупцію в кримінальній та адміністративній сферах. Журналісти кажуть, що смерті трьох їхніх відомих колег – кореспондента “Київських відомостей”, репортера з Луганська Петра Шевченка та редактора газети “Вечірня Одеса” Бориса Дерев’янка були пов’язані із журналістськими розслідуваннями. У липні 1999 року одна з провідних тележурналісток СТБ Мар’яна Чорна, вчинила самогубство як останній аргумент проти тиску з боку керівництва компанії та влади. Журналісти впевнені, що великий відсоток від 42 злочинів вчинених проти преси у 1996 та першій половині 1997 років пов’язані із професійною діяльністю.

3. Яка частка приватизованих засобів масової інформації? Які є основні приватні газети, теле- та радіостудії?

На кінець 1998 року було зафіксовано 7,622 друкованих видань, з них 4,622 районного або обласного значення, і з низ лише 2,354 виходили регулярно. Засновниками і власниками близько 50 процентів друкованих ЗМІ були державні адміністрації та ради усіх рівнів. Більшість приватних газет належить “робочим колективам”, що насправді означає те, що їхні справжні власники бажають залишатися невідомими. Приблизно п’ять процентів друкованих ЗМІ існують за рахунок приватних капіталовкладень із чітко визначеними власниками. Лише 700 видань виходять тиражем 10,000 і більше. Із 450 всеукраїнських газет 208 виходять українською мовою. Існує також декілька видань і програм для національних меншин, які фінансує держава. Є 25 обласних і 2 державні телерадіостанції, і 4 основні приватні телеканали (хоча за неофіційною версією ними керують представники виконавчої гілки влади), котрі поширюються на 70% території України. Понад 740 приватних і громадських телерадіокомпаній та агенств розповсюджуюють інформацію по цілій країні, здебільшого завдяки кабельному телебаченню.

Офіційні Українське державне інформаційне агенство та ДІНАУ мусять змагатися з незалежними Інтерфакс – Україна, УНІАР, УНІАН, Українська Прес-служба та Міжнародний медіа-центр. До основних приватних видань належать “Зеркало недели”, “День”, “Сегодня”, “Киевские ведомости”, “Факты” (додано ред.), “Галицькі контракти” та “Бізнес”, телеканалів- студія 1+1, Інтер, ІСТV та СТБ, радіостанцій – ГалаРадіо, Радіо Супер Нова, Радіо Киевские Ведомости, Наше Радіо, Мюзік Радіо, Радіо Люкс.

4. Чи приватні засоби масової інформації є фінансовоспроможними?

Більшість приватних ЗМІ є фінансовоспроможними, незважаючи на те, що вони мусять змагатися з державними ЗМІ, які є звільнені від сплати високих податків та мають ряд переваг, наданих їм законом 1994 р. “Про державну підтримку преси”. Через збільшення цін на передплату обіг впав від 63,7 млн. У 1992 до 15 млн. 1998. Хоча приватні ЗМІ страждають від великого податкового тягара, і все ще залишаються суттєво залежними від державних видавництв та системи розповсюдження, виходом із ситуації і покращенням фінансової спроможності стало залучення грошових фондів, розміщення реклами, зростаюча кількість читачів та передплатників і помірні ціни, а також широка мережа приватних розповсюджувачів. Приватні електронні видання також є залежними від держави, оскільки вона є єдиним власником частот, і здає їх в аренду теле- та радіокомпаніям на певних умовах. Ціни на розміщення реклами є високими і залежать від тиражу видання та читача, на якого воно розраховане. Вони коливалися від 0,7$ (в грн. еквіваленті) за см2 у місцевій газеті до 4$ і більше за см2 у всеукраїнському виданні. Ціни на телерекламу коливаються від 5$ за 1 секунду на місцевому каналі до 200-300$ за 1 секунду на всеукраїнському телеканалі під час виборчої кампанії. Багато газет та телерадіостанцій успішно розміщують рекламу на своїх сторінках і каналах , але справжній дохід від реклами тримається у таємниці.

5. Чи є ЗМІ видавничо незалежними? Чи впливає уряд або приватні власники на напрямки збирання інформації?

ЗМІ державної форми власності висвітлюють точку зору уряду або обраної влади (кожна з цих груп критикувалася в період парламентської та президентської передвиборчих кампаній, у яких виборчі органи змагалися із виконавчими). Основні приватні ЗМІ намагаються бути менш лояльними, ніж державні, але зміст інформації часто контролюється власником або спонсором. Незалежні, партійні та комерційні публікації часто відрізняються від офіційної інформації. На напрямок збирання інформації часто мають вплив державні органи та політико-фінансові інтереси власника, який може бути схильним до розповсюдження інформації про окремих діячів та представників зацікавлених кіл, що мають до нього безпосереднє відношення. Або, навпаки,. вони можуть давати вказівку на збирання і публікацію вразливих матеріалів про своїх суперників та ворогів. Закон “Про державну таємницю” передбачає перелік тем, які можуть бути частково розкритими лише за певних умов. Приватні власники часто відраджуютьь журналістів від збирання інформації, що може нанести шкоду їхнім фінансовим та політичним прихильникам.

6. Хто контролює розповсюдження видань: уряд чи приватні власники?

Більшість газет та журналів розповсюджується через мережу кіосків державної власності, але є і приватні стенди з пресою на вокзалах та в інших громадських місцях. Понад 50% загального обігу преси поширюється через передплату державною поштовою службою “Укрпошта”.

7. Яка частка населення має доступ до Інтернету? Чи існують заборони доступу до Інтернету для громадян?

Неможливо точно підрахувати, але число користувачів Інтернетом коливається від 300,000 до 1 млн. (за даними Міжнародного центру інформаційних технологій). Щонайменше 100,000 корпоративних користувачів, громадських організацій, урядових установ та закладів освіти мають доступ до інтернету, і розміщують свої веб-сторінки. Кількість україно- та російськомовної інформації через інтернет також стрімко зростає. Є велика кількість приватних “інтернет-кафе”. Попри те, більшість інтернет-користувачів проживає у великих містах, частка користувачів Інтернетом в порівнянні зі всією кількістю населення становить 1%, і стрімко зросла від 0,5% минулого року. Цей зріст пов’язаний із появою більшої кількості інтернет-провайдерів на ринку, які пропонують ширший вибір і дешевші послуги, а також зі спадом цін на комп’ютери. Відносно дорогі послуги (від $0,5 до $0,8 за годину або $50 щомісячно за 24-годинний доступ) та низька якість телекомунікаційних зв’язків стримують доступ до Інтернету. Формальних заборон доступу до Інтернету немає.

8. Які є основні журналістські асоціації? Яку частку в них складають жінки?

Офіційна професійна журналістська організація Спілка журналістів України, створена за радянських часів, існує за рахунок державних фондів, і оцінюється багатьма журналістами як пережиток минулого. Основними незалежними журналістськими об”єднаннями є Спілка захисту журналістів, Центр свободи слова, кримський Центр незалежних політичних аналітиків і журналістів, Центр журналістських досліджень, Київський Прес-клуб та Інститут масової інформації. До цих організацій входить широка кількість журналістів, і тому неможливо підрахувати ні їхню точну кількість, ні кількість жінок у них. Відомо лише, що процент жінок перевищує 55%. Близько 80% студентів-журналістів складають дівчата (15 років тому вони складали 60%).

9. Які тенденції спостерігаються у сфері свободи преси, за даними щорічника Дому Свободи Survey of Press Freedom?

Щорічник Survey of Press Freedom (Огляд свободи преси), що його видає Дім Свободи, визначає в Україні “часткову свободу” преси з 1992 по 1999 роки.

Управління і адміністрація (4.75/7)

1. Чи є законодавча влада ефективною керівною іституцією?

Хоча нова Конституція (1996) визначила схему розподілу влади між президентом і парламентом, вона залишила за президентом право призначати осіб на керівні пости, видавати укази та постанови , якого президент домігся від парламенту за Конституційною угодою, прийнятою 7 липня 1995 року. Всупереч сподіванням прихильників мажоритарно-пропорційної виборчої системи, у ВР України не була створена очікувана “конструктивна більшість”, а наявність 14 фракцій і груп, декілька десятків “ділових депутатів”, які поєднують (всупереч закону) роботу в парламенті із власним бізнесом, та конфлікти між лівими та правими перешкоджають законодавчій роботі парламенту. Якщо парламент приймає закони, то президент також має право видавати постанови, хоча його право видавати економічні постанови без прийняття відповідного закону вичерпалося вкінці червня 1999 року. Більше того, Кабінет Міністрів може видати резолюцію або розпорядження, і навіть змінити формулювання закону. Антипрезидентська група є в меншості, і протистоїть сильному пропрезидентському крилу; ця конфронтація перешкоджає конструктивній роботі парламенту. На додачу, робота парламенту часто блокується відсутністю кворуму.

2. Чи децентралізується влада на нижчих щаблях правління? Чи мають особливу силу нижчі щаблі влади?

У серпні 1994 року президент своєю постановою визнав місцеві ради і виконавчі комітети повністю підлеглими президенту. Голови обласних державних адміністрацій – місцеві представники президента – здійснюють владу в регіонах. Місцеві органи влади довели свою спроможність у зборі податків, зростанні виробництва та проведенні приватизації, а місцеві сукупні бюджети досягли незначного зростання. Але адміністративна реформа, включаючи реформу місцевих органів влади та їхніх систем фінансування, все ще не здійснилася. Стаття 143 Конституції та Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” (травень 1997) націлені на децентралізацію влади на місцеві органи правління. Структура місцевої адміністрації є складною: вона включає 24 області, поділені на обласні центри (що в свою чергу поділені на міські райони) та райони (поділені на містечка і села). Теперішня система самоврядування складається з територіальних комітетів — місцевих рад, якими керує безпосередньо обраний голова; виконавчих комітетів місцевих рад, районних та обласних рад. Роботу виконавчих комітетів контролюють ради та органи виконавчої влади. Виконавча гілка влади представлена на місцях державними адміністраціями, голови яких призначаються Президентом. Територіальні общини можуть провести місцевий референдум з питань місцевого значення, і вирішувати свої питання з місцевою владою.

Місцеві органи влади мають право розвивати економічні, соціальні та культурні програми на своєму рівні, затверджувати місцеві бюджети, пропонувати місцеві податки та збори, приватизовувати і використовувати місцеву власність, створювати вільні економічні зони, представляти та фінансувати місцеві політичні сили, вибирати робочу мову сесій місцевих органів самоврядування. Рада народних депутатів займається виключно місцевими питаннями, такими як заснування та контроль над комунальними підприємствами і організаціями, втілення та розвиток місцевих соціальних і культурних проектів, управління комунальною власністю. Вони приймають і контролюють бюджети територіальних одиниць та місцеві податки. Районні і обласні ради приймають програми соціального, економічного та політичного розвитку, і затверджують районні та обласні бюджети. Парламент може розпустити місцеву раду, якщо визнає її дії як такі, що протирічать закону України. Кримські органи управління мають значно більше повноважень, ніж будь-які інші регіональні органи. Рада міністрів Криму оперує бюджетом, затвердженим Кримським парламентом і в достатній мірі не залежить від центральної влади. Раніше кримський парламент прийняв ряд законів, що суперечили державному законодавству, але останнім часом кримська влада демонструє більшу готовність координувати свою законодавчу діяльність із центральною владою.

В деяких випадках керівник виконавчої гілки влади може безпосередньо втручатися у справи місцевих органів самоврядування. Так, у січні 1998 президент Л.Кучма розв’язав проблему змагання за місце у Ялтинській міській раді, прийнявши на себе безпосереднє керівництво владою у місті і призначивши свого представника тимчасовим міським головою. Пізніше секретар Ради національної безпеки Володимир Горбулін охарактеризував ситуацію в Ялті як перерозподіл влади і “боротьбу за курортний комплекс”. У травні 1998 президент призначив свого представника, віце-прем”єр-міністра Миколу Білоблоцького міським головою Одеси, мотивуючи це “складною політичною, економічною і кримінальною ситуацією, що склалася в місті”, після того, як вибори мера були визнані недійсними обласним судом; нові вибори повинні були відбутися через кілька місяців. Рада Європи зреагувала на конфронтацію в Одесі і попередила Україну про можливі санкції, аж до виключення з організації, за порушення прав місцевих органів самоврядування.

3. Чи обираються керівники до місцевих органів влади непримусовими і чесними виборами?

Керівники місцевих рад обираються безпосередньо на місцях, і у 1998 проводилися одночасно з виборами до парламенту, на одних і тих самих дільницях. Обласні і районні ради обираються мажоритарними багатомандатними округами, а інші ради обираються мажоритарними одномандатними округами. Голови міст, сіл та обласних рад обираються безпосередньо місцевими мажоритарними округами. Вибори до місцевих рад проводилися одночасно з виборами до парламенту 29 березня 1998 року і були визнані міжнародними оглядачами як законні і добровільні.

Закон “Про столицю України – місто Київ” (1998 рік), відсутність якого була формальною причиною для проведення місцевих виборів у Києві одночасно з парламентськими виборами по Україні 1998 року, надав широкі повноваження владі міста над громадською власністю, місцевими фінансами і приватизацією. Замість прямих виборів, голова міської ради Олександр Омельченко, тодішній голова міської обласної адміністрації, призначений президентом, був обраний шляхом голосування 57 із 68 голосів депутатів Київської ради. Таким чином, він поєднав функції обраного представника і призначеного чиновника, що суперечило Конституції та закону “Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів”. У травні 1999 р. Олександр Омельченко був нарешті обраний мером Києва на прямих виборах 76,39 % голосів із 49,42 виборців, що прийшли голосувати. Його найсильніший опонент Григорій Суркіс, який виборов понад 17 % голосів, подав у суд на О.Омельченка, звинувачуючи його у зловживанні владою, у підробці документів та розкраданні державних коштів. Хоча суд прийняв звинувачення і визнав вибори недійсними, цей вирок був пізніше анульований Верховним Судом України.

4. Чи виконавчі та законодавчі органи працюють відкрито і прозоро? Чи проекти законів легкодоступні для преси та громадськості?

Жоден з виконавчих та законодавчих органів не працює повністю відкрито та прозоро, а детальна інформація про використання громадських коштів та державне забезпечення є недоступною. У пресі часто не дозволяють висвітлювати засідання комітетів, статистика голосування у парламенті проводиться нерегулярно, а деякі голосування проводяться на закритих сесіях. Більшість документів і законопроектів не виносяться на розгляд громадськості.

Доступ преси до законопроектів ускладнено резолюцією парламенту, ініційованою спікером Олександром Ткаченком весною 1999 року, яка обмежує кількість видань і репортерів до кількох вибраних і унеможливлює подачу інформації до громадських організацій та груп тиску. У травні 1999 року було припинено регулярну трансляцію парламентських засідань по національному радіо та телебаченні. Офіційно було дано пояснення, що законодавча влада не має достатньо коштів за трансляцію сесій по каналу УТ-1 та українському радіо.

Проекти законів є відносно доступними для преси (як правило, завдяки журналістським особистим зв’язкам із прес-службою парламенту та народними депутатами, а також через парламентську сторінку в Інтернет). А для широкого загалу законопроекти практично недоступні, хоча теоретично будь-який виборець може попросити зразки документів у секретаріату Верховної Ради або у свого депутата.

5. Чи місцеві органи мають достатньо коштів для виконання своїх зобов’язань? Чи контролює місцева влада місцеві бюджети ? Яким чином вони збільшують свої доходи: автономно чи з державного бюджету ?

Держава розрізняє 19 видів податків: ПДВ, податок на прибуток, податки на землю і майно, виплати фондам соціального захисту та пенсійному. На місцевому рівні існує 15 видів податків: податки на комунальні послуги, на транспорт, готельні і ринкові збори, які надходять до місцевих бюджетів. У 1997 році місцеві бюджети отримали 14,5 трильйонів гривень (121, 5 % щорічних бюджетних призначень) і витратили 14,4 трильйонів гривень. Лише три області – Донецька, Дніпропетровська, Харківська і місто Київ поповнили державний бюджет, в той час як інші регіони живуть на дотаціях Центрального уряду. Місцева влада, як правило, обмежена в коштах. Бідність місцевих бюджетів зумовлює залежність влади від держави і обмежує її можливості. Тільки Київ та Севастополь, де влада не підпорядковується безпосередньо уряду, мають право розпоряджатися своїми доходами. Реформа бюджетної системи покликана змінити підхід до зв’язків між центральним та місцевими бюджетами, коли місцева влада зможе виділяти більшу частину грошей, які зібрані на місцях на місцеві фонди соціального захисту та проекти економічного розвитку.

6. Чи вміють обрані керівники та державні службовці ефективно керувати на місцях?

Багато хто з обраних місцевих лідерів та призначених державних службовців є колишніми комуністичними апаратчиками. Більшості місцевих рад бракує кваліфікованого персоналу, а багато працівників не мають елементарних навиків роботи у перехідних соціально-економічних та політичних умовах.. Академія державного управління, покликана навчати дежслужбовців керувати персоналом, була створена у 1993 році, але її випускники є малочисельними. Раніше дежавні службовці взагалі не отримували спеціальної професійної підготовки. Сьогодні багато закладів освіти пропонують курси управління персоналом та адміністрації. До того ж існує велика кількість програм, спонсорованих міжнародними донорами, які проводять навчання по управлінню персоналом.

7. Коли відбулися ефективні конституційні/законодавчі зміни в органах мсіцевої влади? Чи відбулася реформа кодексу державної служби? Хто призначає державних службовців на місцях?

Закон “Про вибори до місцевих рад”, прийнятий у березні 1993 р., та доповнений у 1994 і 1995 роках. Він забезпечує вибори голів місцевих рад безпосередньо на місцях, робить місцеві ради залежними від Кабінету Міністрів і підпорядкованими вищим радам. Виконавчі комітети місцевих рад підпорядковуються місцевим радам та держадміністраціям. Новий закон “Про місцеве самоврядування”, прийнятий парламентом у квітні 1997 р., проголошує, що до повноважень місцевих рад входить управління комунальною власністю та місцевим бюджетом. Закон “Про державну службу”, прийнятий у грудні 1993 року та доповнений у 1995 і 1996 роках, діє як статут державної служби і визначає права та обов’язки державних службовців. Він забороняє службовцям зловживати своєю владою, але не пропонує механізму дії цієї заборони. Закон також забороняє призначати на державні посади осіб із кримінальними зв’язками, та вимагає від держслужбовців подавати щорічний звіт про фінансовий стан їх та членів їхніх сімей (але не передбачає відповідальності за подання неправдивих даних). Загалом, санкції за зловживання службовим становищем не є суворими. Внутрішнє розслідування та затримання до двох місяців здійснюються у випадках “легковажного ставлення, що призвело до втрати людського життя та нанесло значну шкоду особам, підприємству, державі”. Державні соужбовці підпорядковуються Загальному департаменту державної служби Кабінету Міністрів, але службовці на місцях приймаються на роботу безросередньо адміністрацією установи. Закон надає службовцям право збирати інформацію з різноманітних джерел та пропонує деякі соціально-економічні блага. Є 7 рангів і 15 категорій державних службовців; прийняття на державну службу та просування по роботі здійснюється через систему кадрового резерву, залишену ще з радянських часів.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

Конституційна, законодавча та юридична сфери 4.50/7

1. Чи існує пост-комуністична Конституція? Як юридична система коментує і втілює в дію закони Конституції? Чи є приклади застосування статей Конституції за минулий рік?

До середини 1996 року Україна керувалася Конституцією Української РСР 1978 року, доповненою постановами про інститут президентства та багатопартійну виборчу систему. Нова Конституція, заснована на проектах Конституційної Комісії, була прийнята 28 червня 1996 року. Після довгих дебатів та Указу Президента про проведення референдуму у вересні 1996 р. Ліві сили у парламенті блокували прийняття Конституції, особливо її частини про президентство та приватну власність; на їхню думку, це грубе порушення прав “робітничого класу”. Конституція була прийнята шляхом голосування 338 голосами “за”, 18 ”проти”, 5 “утрималось”. Двадцять шість депутатів не прийняли участі у голосуванні, а ще 37 не були присутні на засіданні. Конституцій Суд коментує статті Конституції. Прикладом виконання статей Конституції було представлення нового партійного передвиборчого законодавства, перегляд діяльності Національного бюро розслідувань та постанова про виконання Указу Президента щодо зменшення податкового тиску на іноземних інвесторів.

2. Чи Конституція забезпечує права людини? Чи включає вона право на приватну власність і підприємницьку діяльність?

Частина ІІ Конституції гарантує широкі права та громадянські свободи, в тому числі політичні свободи, релігійні права та права національних меншин. Стаття 41 Конституції надає право на приватну власність, а стаття 42 гарантує право на підприємницьку діяльність та захист у справедливій конкуренції. До прийняття Конституції діяло декілька постанов та законів стосовно релігійних прав, прав людини та прав меншин. Було створено спеціальний парламентський комітет з прав людини, щоправда, без чіткого механізму роботи.

У грудні 1997 року Верховна Рада прийняла закон “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини”, який надав управлінню Омбудсмена повноваження реагувати на скарги окремих громадян та членів парламенту про порушення прав людини, та скеровувати свою діяльність на забезпечення прав людини.

De facto, права людини включають право на приватну власність та підприємницьку діяльність. Приватна власність існує як така, але механізми її захисту дуже слабкі. У червні 1995 року Президент Л.Кучма видав Указ про право продажу землі і будівель підприємств, якщо вони не складають історичної та культурної цінності. Проект закону про спільне володіння землею та будівлями, який би регулював права свівласників паїв, було запропоновано ще у 1995 році, але досі цей закон на прийнятий.

3. Чи відбулася реформа кримінального кодексу? Хто видає ордери на обшук та арешт? Чи є факти побиття та скривдження затриманих/ув’язнених? Чи є випадки затягування судових справ?

Реформа судової системи і цивільного кодексу здійснюється повільними темпами. Новий Закон “Про судочинство” (листопад 1991 р.) перевизначає силу своєї дії, відбираючи у судів деякі наглядові функції. Діючі Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси були прийняті ще в грудні 1960 року. Починаючи з 1991 року вони зазнали 57 поправок, які, в свою чергу, доповнювалися ще 40 разів. У червні 1995 року Л.Кучма призначив президентський Комітет із законодавчих пропозицій, та Комітет з розробки проекту нового варіанту Юридичного та Кримінального кодексів України. На даний час є два варіанти проекту Кримінального кодексу України – 1) запропонований експертами Кабінету мінстрів, та 2) підготовлений Парламентським комітетом із законодавства та законодавчої діяльності. Обидва перебувають на обговоренні у парламентських комітетах. Хоча ці проекти ще мають певні недоліки, вони значно досконаліші від діючого Кримінального кодексу.

Закон 1992 року заборонив вигнання та депортацію громадян як способи покарання. За цим законом, затриманий має право подати на апеляцію в суд чи до судового виконавця, і якщо на протязі 48 годин йому не буде пред’явлено звинувачення, він повинен бути звільненим. Якщо термін затримання перевищив три доби, судовий виконавець повинен пред’явити ордер на арешт. Ордер на обшук видає судовиконавець. У 1994 р. до закону було прийнято поправку – постанову президента Л.Кучми про організовану злочинність. Тепер міліція має право тримати підозрюваних злочинців до 30 діб, і проводити обшуки у місцях їхнього перебування без ордеру. Суд повинен розпочатися упродовж 3 місяців з часу пред’явлення звинувачення; але через недостатню кількість суддів та відкладання слухань, підозрювані можуть утримуватися в СІЗО місяцями. Законом заборонено застосування сили до ув’язнених. Але умови у переповнених та недостатньо фінансованих в’язницях є складними і супуречать міжнародним нормам. Мають місце факти побиття і знущання над в’язнями з боку інших в’язнів, або персоналу тюрем.

4. Чи завжди судді діють справедливо і неупереджено? Чи багато їх залишилося із комуністичної епохи?

Закон гарантує неупередженість судів. Проте багато суддів залишаються піддатливими до тиску з боку влади (переважно у вигляді особистих прохань чи вимог від високопосадових осіб). Місцева влада забезпечує суддів значними пільгами та безплатним проживанням. Побутує думка, що неупередженість суддів може гарантуватися їхнім пожиттєвим призначенням та надання статусу недоторканості. Суддя, навіть при наявності усіх доказів вини, може бути притягнений до відповідальності лише з дозволу Верховної Ради. За останній рік до відповідальності було притягнуто кілька суддів, звинувачених у хабарництві. Кілька справ, де судді звинувачуються в корпуції, відкладені на невизначений термін, бо місце перебування обвинувачуваних невідоме. За статистикою, в Одеській області тільки у 1998 році 270 вироків обласного суду було анульовано вищими інстанціямим. Більше 30% анулювань спричинені прямим порушенням закону під час судового процесу. За останній рік до Міністерства юстиції надійшли 2223 скарги щодо грубого ставлення та порушення закону з боку суддів, і ще кілька сотень таких скарг надійшло до Кваліфікаційної комісії суддів.

Комісія прослухала лише 13 справ. Тільки 3 суддів було притягнуто до відповідальності, і лише одному з них було винесено суворий вирок. “Ми не можемо притягнути суддю до відповідальності, якщо при винесенні вироку, чи навіть десяти вироків, він вважав своє рішення правильним”, – заявив голова Кваліфікаційної комісії, і тим самим дав carte blanche для безпринципних і малосовісних представників судівництва. Промовці на останній конференції обласних суддів по черзі наголошували на тому, що їхня роботи еквівалентна розміру державної допомоги, яку вони отримують. Фактично це означає, що якщо обласний суд щорічно отримує з державного бюджету через Міністерство юстиції 8 тис.грн, а витрачає 88 тис. грн., то не має сенсу з’ясовувати, звідки беруться решта коштів.

Опитування, проведене у 1999р. Міжнародним центром політичних досліджень показало, що багато українських громадян не вірять у неупередженість більшості судів. На даний час в Україні є близько 5 600 суддів; 35% з них спеціалізується на цивільних справах, і 65% – на кримінальних. Щоб стати районним чи міським суддею, претендент повинен бути не молодшим 25 років і мати принаймні 2 роки юридичної практики. Обласний суддя на момент призначення повинен бути не молодшим 30 років і мати 10 років юридичної практики, в тому числі принаймні 5 років суддівської практики. Невідомо, скільки точно суддів залишилося на своїх посадах з радянських часів. Закон “Про статус суддів” (1993) говорить, що судді загальних та військових судів обираються на 10 років з правом повторного переобрання до досягнення пенсійного віку (65 років). Зараз робляться кроки до призначення суддів на пожиттєвий термін.

5. Чи є суди вільними від політичного впливу? Суди підпорядковуються безпосередньо Міністерству юстиції, чи іншому виконавчому органу?

Згідно Конституції України та закону “Про статус суддів” (останння поправка до якого внесена у 1994 році), суди є повністю незалежними і вільними від політичного впливу, а їхні фонди незалежні від Міністерства юстиції. Оскільки законодавча, виконавча та судава гілки влади в Україні не є повністю відокремленими, то розслідування, допити і судове переслідування залишаються в компетенції виконавчої влади. Кандидатури на посади генерального прокурора та заступника генерального прокурора пропонує президент і затверджує парламент. Суддів також затверджує парламент за поданням генерального прокурора. Державних судових виконавців призначає міністр юстиції. Закон визначає відповідальність за спроби впливати або обмежувати незалежність суддів. Але суди та судовиконавці, особливо на районних та обласних рівнях, часто підлаштовуються під інтереси місцевої адміністрації. Діюча система підтвердження та контролю над рішеннями суду також вимагає суттєвих змін. Хоча поняття незалежної адвокатури існує, професія адвоката все ще стикається з труднощами у визначенні своєї ролі та відношення з іншими юридичними структурами, а також з проблемою кваліфікованого персоналу. Суди є переповнені і відчувають нестачу коштів та працівників.

Конституційний Суд України був створений у жовтні 1996 року. Він складається з 18 суддів. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Умова 10-річного стажу роботи за фахом означає, що всі члени Конституційного Суду працювали у радянській судовій системі. По шість суддів Конституційного Суду призначають президент, Верховна Рада та з’їзд суддів України. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Вища рада юстиції, утворена у 1998 р. – це незалежний орган, покликаний забезпечувати справедливість та професіоналізм суддів. Вона складається з двох палат: до відання однієї з них входить призначення та звільнення з посад суддів; а відання іншої – розгляд скарг та проведення розслідувань щодо правопорушень, здійснених суддями, адвокатами чи прокурорами. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів, з’їзд представників юридичних начальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою голова Верховного Суду України, міністр юстиції, генеральний прркурор України. Членом Вищої ради юстиції може бути громадянин, який досяг віку 35 років, і має щонайменше 10-річний стаж роботи за фахом. Це означає, що всі члени вищої ради юстиції працювали при радянському режимі. Фінансується Вища рада юстиції з державного бюджету.

Завкон “Про державну виконавчу службу” (березень 1998 р.) визначив виконавчі органи Міністерства юстиції, покликані приводити у виконання вироки суду. Міністр юстиції призначає на посади і контролює роботу керівництва державних та місцевих органів державної виконавчої стужби Міністерства юстиції України.

6.Яка частка юристів займається приватною практикою, у порівнянні з минулими роками? Яку кількість юристів випускають вищі заклади освіти? Яку частку серед суддів та адвокатів складають жінки?

Із понад 55,000 дипломованих юристів в Україні близько 30% займаються приватною практикою (це число зросло від 20% у минулому році). Кількість юристів, що займаються приватною практикою, зростає, а багато поєднують державну роботу з приватною практикою. Є близько 20 спілок юристів різних рівнів. Головним державним об’єднанням юристів є 1,5-тисячна Спілка юристів України та Спілка адвокатів України, що об’єднує 1 250 членів.

7. Чи забезпечує держава громадським захистом?

Закон гарантує право на адвоката з моменту затримання. Підсудні часто наймають приватного адвоката, якщо в змозі оплатити його послуги. Згідно з законом, лише обвинувачувані у кримінальних злочинах мають право на безплатного державного адвоката.

8. Чи існують закони проти дискримінації взагалі, і проти ущемлення прав національних менших зокрема?

Восени 1991 року до Ст.66 Кримінального кодексу УРСР було внесено поправку про заходи покарання за акти дискримінації громадян через їх расову або національну приналежність та віросповідання. 1 листопада 1991 року ВР видала постанову, що гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права та можливості усім громадянам України. Ст.24 Конституції забороняє будь-які прояви дискримінації чи переваги за расовими, політичними, релігійними та іншими поглядами, статтю, національним та соціальним походженням, мовою, іншими ознаками. Права національних меншин гарантуються СтСт. 10 та 11 Конституції та Законом України “Про національні меншини в Україні” (червень 1992). Закон проголошує повагу до традицій, релігії та мови національних меншин, гарантує підтримку їх самобутності і самовизначення. Цю політику підтримують державні комітети всіх рівнів влади при співпраці із законодавчими органами шляхом створення комітетів та управлінь з питань національних меншин на місцях.

Про Державному комітеті з прав національних меншин діють Державний департамент національностей та Рада представників общин національних меншин. Закон гарантує право на національно-культурну автономію, вивчення рідної мови, розвиток національної культури, використання національних символів і святкування національних свят та національне віросповідання, а також розвиток літературних, культурних, інформаційних та освітянських організацій. У регіонах, де національна менштна становить більшість населення, мова національної меншини може використовуватися на рвні з державною мовою у громадських установах та організаціях. Представники національних меншин можуть обиратися до органів влади всіх рівнів. Громадяни України мають право на приналежність до тієї чи іншої нації, на підтримку зв’язків і отримання допомоги від представників своєї етнічної групи з-за кордону. У державному бюджеті України передбачено кошти на потреби національних меншин та на повернення і розселення 300,000 представників народностей, депортованих Сталіним з України.

9. Наскільки ефективно приводяться в дію вироки суду?

Вироки суду, що стосуються кримінальних процесів, втілюються в дію доволі ефективно. У випадках порушення соціальних прав, прав приватного сектора та індивідуальних інтересів рішення суду виконуються недостатньо ефективно. Причини – відсутність поваги до приватної власності (у Радянському Союзі вироки за заподіяння шкоди державний власності були значно суворішими від покарань за нанесення такої ж шкоди індивідуальним власникам), неадекватна легальна схема, та величезна кількість випадків порушення/ущемлення соціальних прав (наприклад, коли уряд та підприємство не в змозі виплатити зарплату працівникам). Закон “Про державну виконавчу службу” (березень 1998) визначає виконавчі органи Міністерства юстиції, покликані втілювати в дію вироки судів. Керівників державних виконачих органів усіх рівнів призначає міністр юстиції.

Корупція 6.00/7

1. Який розмах корупції серед державних службовців? Чи мусить звичайний громадянин давати хабаря за надання послуг? Які послуги є предметом дачі хабарів? Яка середньомісячна зарплата державних службовців?

Корупція поширена на всіх рівнях. Багато послуг здійснюються за хабарі, наприклад, вступ до вузу, направлення в лікарню, встановлення телефону, ліцензія на дозвіл приватної торгівлі, вироблення паспорта та виготовлення документів. Однак поява приватних закладів освіти, лікарень, телефонних компаній та інших “дефіцитних” служб позбавила заможніших українців проблеми “дрібного хабарництва”. Але у сфері послуг, які все ще перебувають у монополії держави, факти хабарництва є досить частими. Хабарі часто беруть працівники служб ДАІ, ВВіРів, службовці судочинних органів (наприклад, за ухилення від вироку чи за його скасування). Низькі зарплати державних службовців (від 150 до 400 гривень на місяць) стимулюють розвиток хабарництва і здирництва.

Корупція в уряді вдарила по міжнародному іміджу України та поставила під загрозу допомогу з-за кордону. У період з квітня по вересень 1997 року багато великих закордонних інвесторів, таких як Coca-Cola, Cargill, Motorola, Proctor&Gamble скаржилися на корупцію в урядових колах і попереджали про згортання свого бізнесу в Україні. В Конгресі США відбулися слухання про грубе ставлення до американських бізнесменів, які незабаром вплинули на призупинення американської допомоги Україні.

“Кодекс етики” державного службовця визначений у законі “Про державну службу”(1993). Він наказує кожному державному службовцю “сумлінно виконувати свої професійні обов’язки”, “виявляти поважне ставлення до громадян, начальства та колективу; показувати високу культуру спілкування”. Державні службовці не мають права участі в акціях, що можуть “нанести шкоду державним службовим інтересам та репутації державного службовця”, “брати участь в акціях, що супуречать державним інтересам України та перешкоджають роботі державних установ”, діяти всупереч інтересам установи задля власної вигоди, та чинити “дії, що за діючим законодавством можуть бути визнані як корумповані”, виявляти поблажливе ставлення чи надавати переваги окремим підприємствам, установам, особам, та бути “залученими у бюрократизмі”.

Хоча за законом жоден чиновник та державний службовець не може поєднувати роботу в державній установі з приватним бізнесом, етичні рамки між громадською та приватною діяльністю не є чітко визначеними і на практиці майже не дотримуються. Ані ділова етика, ані кодекс держслужбовця не маєть чіткого формулювання. Останнім часом комерційні установи щораз більше звертаються до ділової етики, а від держслужбовців вимагаються дотримання правил етикету. Це пояснюється конкуренцією і приваблюванням клієнтів.

3. Чи існують закони про оприлюднення фінансового становища? Чи є факти переслідування за викривальні антикорупційні публікації? Чи існує закон проти рекетирства? Чи дотримуються виконавчі і законодавчі органи правил контролю та ревізії?

Немає спеціального закону, який би вимагав від державних службовців оприлюднення їхнього матеріального становища, але майже всі чиновники заповнюють декларацію про доходи. Згідно з законом, декларацію про доходи повинен подати кожен кандидат у президенти. Але це не є обов’язковим для інших виборчих посад.. Хоча закон визначає покарання “у відповідності з діючим законодавством” за подання неправдивої інформації про доходи, досі не відомо жодного випадку перевірки доходів будь-якої високопосадової особи чи депутата Верховної Ради. Вимога декларувати доходи призводить до замовчування реальних заробітків та майна, оскільки службовці подають свої “офіційні” розміри зарплат, які є досить низькими.

Закон “Про державну службу” (обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу) забороняє брати участь у виборах на посаду та призначати на службу в державному апараті осоіб, що будуть мати пряме підпорядкування своїм кровним родичам чи родичам чоловіка/дружини. Закон “Про боротьбу з корупцією” забороняє державним службовцям та іншим посадовим особам використовувати своє службове становище для надання послуг фізичним чи юридичним особам за певну віддяку “задля отримання нелегальної винагороди у формі матеріальних благ, послуг, та інших привілеїв”.

Державні службовці не можуть займатися підприємницькою діяльністю, безпосередньо або через посередників, не можуть діяти як повірені від третіх осіб у справах державних органів та займатися будь-якою роботою за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької та творчої діяльності і медичної практики). Більше того, вони не можуть бути членами ради правління підприємств, фінансових спілок, комерційних структур, організацій, об’єднань, кооперативів особисто чи через свого представника. Закон “Про статус народного депутата України” постановляє, що депутат ВР України не може займати будь-якої іншої комерційної чи службової посади, окрім викладацької, наукової та “іншої творчої” роботи; він не має права отримувати подарунки та нагороди від урядів інших країн та вітчизняних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності, крім нагород “за викладацьку, дослідницьку та іншу творчу роботу”. Обіймання будь-якої оплачуваної посади суперечить мандату депутата, і веде до виключення з парламенту. Тим не менше, розмитість формулювання “інша творча робота” дозволяє депутатам обходити цю постанову.

Не існує громадського контролю над витрачанням державних коштів та умовами надання послуг. Уряд є єдиним контролером діяльності своїх власних органів. Закон “Про державний контроль та ревізійну службу в Україні” (січень 1993) визначає повноваження державних ревізійних управлінь як органів державного контролю над витрачанням державних коштів урядовими організаціями і підприємсвами, що фінансуються з бюджетних фондів. Ревізійне управління фінансується безпосередньо з бюджету. Його очолює заступник міністра фінансів, призначений Кабінетом Міністрів за рекомендацією міністра фінансів. Керівників місцевих контрольно-ревізійних управлінь (КРУ) призначає начальник державного контрольно-ревізійного управління. Аудиторська палата контролює дотримання закону про бюджет, а управління генпрокурора здійснює загальний огляд над дотриманням закону.

Не зважаючи на численні повідомлення про корупцію в урядових колах, досі не було порушено жодної справи проти посадовця високого рангу, звинуваченого в корупції. Звіти представників обласних комітетів по боротьбі з корупцією свідчать про те, що лише нижчі чиновники час від часу притягаються до судової відповідальності. Починаючи з 1993 року українська преса опублікувала більше тисячі статтей, в яких піднімалася проблема корупції у вищих ешалонах влади. Безрезультативність боротьби з корурцією призвела до того, що вона сприймається широкою громадськістю як феномен, з яким ніхто не бажає вступати в боротьбу, і який став невід’ємною часткою державної влади. За результатами оптування, проведеного у жовтні 1998 року Київським міжнародним інститутом соціології спільно з Українською фундацією правників, із 2111 дорослих, що брали в ньому участь, 39% впевнені, що хабарництво спричинилося наданням чиновникам надмірних прав, 38% вважають, що причина хабарництва у недоторканості народних депутатів і суддів, а 33% пояснюють її недостатнім контролем над виконанням законів. 27% опитаних поділяють думку, що хабарництво спричинене постійним відтягуванням притйняття відповідного законодавства, та дозволом відкривати анонімні банківські рахунки, 26% вважають, що проблема пов’язана із недотримання службовцями “Кодексу етики” та прогалинами у діючому законодавстві. Серед інших причин, названих рештою 15% опитаних є: недостатній контроль над використанням бюджетних фондів (24%), можливості ухилитися від відповідальності за порушення законодавства(19%), підтримка оганізацій та фірм, очолюваних близькими людьми /друзями, родичами/ (17%).

4. Чи проводилися опитування щодо фактів корупції в державному секторі? Які є основні тенденції і шляхи виходу з ситуації?

За даними опитування Socis-Gallup, проведеного у червні 1999 року, 62% із 1,200 респондентів вважають, що корупція є широко розповсюджена в державних установах, і сприймають її як “життєвий факт”; 26% думають, що корупція є “доволі звичним явищем”, і лише 2% сказали, що це “рідке явище”. 69% опитаних розглядають корупцію як “дуже серозну проблему”, 21% як “серйозну проблему”, а 41% визначають корупцію як основний фактор блокування економічних реформ. Пропорція респондентів, котрі вважають, що корупція є широко розповсюдженою у державних установах впала на 5% від 1998р. За оцінками опитуваних, перше місце за масштабністю корупції займають високі чиновники та міліція (80%), друге місце належить працівникам митних служб (80%). а третє – працівникам податкової служби (79%); далі йдуть депутати Верховної Ради і судді (73%), працівники Кабінету Міністрів (72%), адміністрація Президента (65%), приватні підприємці (64%), банківські працівники (61%) та управління іноземних компаній (42%). Тим не менше. лише 5% респондентів вважають корупцію однією з причин свого невдоволення сучасною ситуацією в країні. і ще 5% сказали, що боротьба з корупцією може бути ефективним способом покращення цієї ситуації.

5. Які основні антикорупційні ініціативи було втілено в життя? Як часто приймаються закони та постанови проти корупційної діяльності? Чи переслідувалися урядові керівники за підозрою в корупційній діяльності?

У липні 1994 р., виконуючи одну із своїх передвиборчих обіцянок, Президен України Л.Кучма розпочав антикорупційну атаку із постанови “Про невідкладні заходи покращення боротьби проти корупції”. Закон “Про боротьбу з корупцією”, прийнятий у жовтні 1995 р., визначає корупцію як “діяльність особи, уповноваженої виконувати державні функції, спрямована на незаконне використання своєї влади з метою отримання матеріальних благ, послуг та інших привілеїв”. Цими “особами, уповноваженими виконувати державні функції”, є державні чиновники та службовці усіх 14 рангів. У квітні 1997 року до них приєдналися депутати ВР України, депутати ВР Криму, обрані представники сільських, міських, районних та обласних рад, голови районних та обласних адміністрацій. У квітні 1997 р. Л.Кучма видав постанову про створення Національного Бюро Розслідувань (НБР), як спробу показати міжнародній спільноті спроможність України протистояти корупції. Але парламент досі не прийняв закону, котрий би визначав легальну схему роботи НБР як спеціального підрозділу, завданням якого є знешкоджувати корупційні зв’язки між державним службовцем та кримінальними структурами. У квітні 1999 р. президент Л.Кучма призначив генерального прокурора України Михайла Потебенька головою НБР. таким чином підпорядкувавши цю структуру управлінню генпрокурора. У відповідності з Державною програмою по боротьбі з корупцією, приведеною в дію президентським Указом у квітні 1997 р., створена робоча група з представників міністерств, відомств, експертів Української академії юридичних наук, яку очолив прем’єр-міністр. Група працює над концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки, затвердженою Президентом у квітні 1997 р. Закон “Про боротьбу з корупцією”, доповнений у 1997 та 1999 р.р., та інші антикорупційні документи створюють сприятливу законодавчу схему боротьби з корупцією. Однак на даний час ще не досягнуто результатів дії антикорупційних законів та постанов. Висунути обвинувачення проти чиновника є справою непростою, а за законом на збір доказів дається всього два місяці. Якщо за цей час справа не буде представлена в суді, її просто закриють.

У січні 1999 р. Україна проєдналася до Конвенції кримінального права у сфері боротьби з корупцією, ініційованою Радою Європи. Ця Конвенція є лише частиною заходів щодо імплементації антикорупційної пропаганди, яка передбачає співпрацю європейських країн у законодавчій сфері та підвищення рівня боротьби з корупцією в державному та приватному секторах. Українсько-американський центр дослідження корупції та організованої злочинності відкрито у Харкові при Харківській національній юридичній академії. Відповідно до угоди про співпрацю з американським університетом від листопада 1998 р.

На початку 1999 року в Криму влаштували наступ на корупцію, в результаті якого було заарештовано кілька десятків представників місцевих рад, мерів міст та заступників мерів, працівників районних держадміністрацій. У 1998 році порушено ряд справ проти кандидатів у депутати до ВР Криму за підозрою в корупції та кримінальних зв’язках. Кільком десяткам кандидатів була анульована реєстрація. Таким чином, для півсотні кримських кримінальних “авторитетів” закрився шлях до парламенту. Деяких посадових осіб, в тому числі екс-мера м.Ялти, екс-міністра спорту та туризму Криму, та двох депутатів Верховної Ради Криму звинувачено у корупційній діяльності. Ще троє високих урядовців, включаючи екс-спікера кримського парламенту, втечею уникнули відповідальності.

Неурядові організації та об’єднання активно срияють підвищенню громадської свідомості про потребу протистояти корупції. У Запоріжжі група громадських організацій організувала мітинги і страйки, що тривали декілька місяців з вимогою відмінити повторні вибори мера, звинуваченого у корупції та махінаціях. А в Донецьку створена громадська ініціатива по боротьбі з корупцією.

Партнерство заради інтеграції, що функціонує як спосіб зв’язку між підприємцями та обласними властями, проводить семінари для запобігання корупції та формування ділової етики.

Багато дослідницьких лабораторій, таких як Український центр незалежних політичних досліджень, Фундація українських правників, Міжнародний центр політичних досліджень та ін. зосередили свою діяльність на моніторингу боротьби з корупцією та опитуванні громадської думки щодо проблеми корупції.

За даними, що надійшли до парламентського комітету із законодавчого забезпечення та боротьби з корупцією та організованою злочинністю, за 9 місяців 1999 року до українських судів надійшло 2754 протоколів засідань, пов’язаних з корупційною діяльністю. Обвинувачувальні вироки було винесено у 1188 справах (43%), а більша частина звинувачених службовців відбулися “адміністративним покаранням” у вигляді штрафу. Із 208 службовців нижчих рангів, що притягувалися до судової відповідальності, 54 залишилися на робочих місцях після суду, хоча і були визнані винними. У Закарпатській області лише 16 із 194 притягнених до відповідальності чиновників були визнані винними і змушеними заплатити штраф до 425 грн. (108$).

6. Чи зростає громадська нетерпимість до проявів корупції? Чи проводяться ефективні антикорупційні заходи?

Результати опитування щодо хабарництва і корупції, проведеного наприкінці 1998 року Київстким міжнародним інститутом соціології та Фундацією українських правників у Києві та інших великих містах, свідчать, що хабарництво сприймається як “нормальне явище” . Хоча судові справи стосовно хабарництва скаладають лише 0,5% усіх злочинів, громадська нетерпимість щодо корупції повільно, але зростає. Так, 72% опитаних сказали, що їм довелося стикатися із вимаганням хабаря з боку бюрократів, а 52% вважають, що простіше отримати необхідну послугу за винагороду, ніж очікувати її офіційним шляхом. І лише 25% респондентів висловили протилежну точку зору.

Неурядові організації та об’єднання підприємців, за підтримки великих міжнародних донорів та установ, таких як USAID (фонд американської допомоги) та Світовий банк, провели низку просвітницьких заходів по боротьбі з корупцією та громадській інтеграції. Попри те, що українське суспільство все глибше усвідомлює розмір шкоди, нанесеної корупційною діяльністю посадовців, громадський та приватний сектори не проявляють помітної ініціативи у боротьбі проти неї. Дослідження, проведені організацією Corruption Watch/UCIPR у 1998-99 роках показали, що 90% громадян, які стикалися із фактом вимагання хабаря, навіть не думали протестувати чи подавати скаргу. І це при тому, що близько 30% з них не піддалися здирництву.

7. Яке місце займають українські корупційні структури за міжнародним рейтингом?

Україна займає 75-у позицію серед 99 країн світу, внесених до списку Показника рівня корумпованості у 1999 році за даними Transparency International, і отримала 2,6 балів за десятибальною шкалою (де 10 балів означає найнижчий рівень корупції, а 0 – найвищий).
 
 

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ

Приватизація 4.50-/7

1. Який процент ВВП надходить від приватної власності? Який процент робочої сили працює у приватному секторі? Яких розмірів сягає тіньова економіка?

Частка приватного сектору у ВВП на середину 1998 року складала 55%. За весь 1997 рік його частка у ВВП була 50%. У 1998 році у недержавному секторі працювало 55% робочої сили. Зайнятість робочої сили у державному, колективному та приватному секторах становила відповідно 31,1%. 34,0% та 20,9% у 1998 році. Держава тримає контрольний пакет акцій на колективних підприємствах. Тому, фактична частка робочої сили у приватному секторі є менша ніж 55%. За даними Декржкомстату, 50,8% працюючих були зайняті у приватному секторі в першій половині 1999 року, тоді коли за даними ILO (Міжнародної трудової організації) 63,7% працювали у приватному секторі.

У 1998 р. тіньовий сектор економіки становив 40-50% офіційного ВВП. За оцінками Світового банку та Німецької консультативної групи, дохід тіньового сектора у 1995 році коливався від 47% до 106% від офіційного ВВП.

2.Які основні законодавчі документи прийняті стосовно приватизації? Їхні особливості.

Відповідно до Конституції, основним документом про приватизацію є Закон “Про програму приватизації”. До червня 1999 року, згідно Конституції, президент міг впроваджувати в дію будь-яку програму своїм Указом, у випадку, якщо ВР не затвердила її. Відтепер, якщо парламент не приймає якоїсь постанови, в силі залишається попередня.

Програма приватизації на 1999 рік, підписана президентом, звертає більшу увагу на готівкову приватизацію та ринкові приватизаційні ціни, і виступає проти приватизації за сертифікатами. За новими правилами готівкового продажу, достатньо однієї пропозиції, щоб об’єкт виставили на аукціон (раніше необхідно було дві пропозиції). Досі не скасована заборона продажу частки за ціною, меншою 70% від номінальної вартості. Держава має свою частку на “стратегічних ” підприємствах у розмірі 25% +1, або 50%+1. Ця норма часто порушується Державним комітетом з управління державними підприємствами, створеним у липні 1998 року. У травні 1999 року було дозволено провести корпоратизацію Укртелекому та Укрпошти. Також спрощено приватизацію незакінчених об’єктів. Інвесторам зменшили податковий тиск.

Указ президента “Про продаж земельних паїв, які не перебувають у сільськогосподарському користуванні” (січень 1999р.) став першим кроком до ринку на землю. Він дозволяє приватизовувати земельні ділянки, на яких розташовані підприємства. Цей ринок має значний потенціал: загальна площа несільськогосподарських угідь складає 500000 га, або 0,5% території України. Уже приватизовано 50 000 підприємств із земельною власністю.

3. Який процент сільських господарств, землі та будівель, промисловості та інших служб знаходиться у приватних руках?

Сільське господарство: У 1998 р. 19,6% с/г ділянок були у приватних власників і фермерів, а в той же час їхня частка у загальному обсязі с/г виробництва становила 59,3%. З 1 квітня 1998 року до 30 червня 1999 року кількість приватних господарств дещо впала від 35902 до 35509.

Земля та будівлі: Станом на 1 січня 1999р. 73,8% загальної житлової площі України було приватизовано. Кількість приватизованих квартир зросла від 3756500 до 4293800 за період з 30 червня 1998р. до 30 червня 1999р.

Промисловість: За період з квітня 1998р. по червень 1999р. частка недержавних підприємств серед загальної кількості великих і середніх підприємств зросла від 78,1% до 83,9%. Їхня частка у загальному обсязі виробництва зросла від 65,9% до 68,6%.

Послуги:У 1998 році було 151 тис. малих підприємств, всі приватні. Кількість малих підприємств на 10000 населення зросла від 27 у 1997 р. до 30 у 1998 р. Кількість приватизованих малих підприємств зросла від 47853 у липні 1998 до 51096 у червні 1999 р. Малий бізнес збільшився переважно в сфері торгівлі та громадського харчування (51% загальної кількості малих підприємств).

4. Який ступінь участі у приватизаційному процесі внутрішніх структур (керівництва, робітників, номенклатури)? Які їм надаються зовнішні і внутрішні переваги?

За час досліджуваного періоду керівництво та працівники підприємств фактично втратили можливість отримати значну частку в процесі приватизації через індексацію коштів та закінчення ваучерної приватизації. Ваучерна приватизація була припинена у січні 1999 року, а приватизація за компенсаційними сертифікатами – у березні 1999 року. Відповідно до Програми приватизації, робітникам дозволяється купувати частки номінальною вартістю до 750 грн., але тільки за готівку. Раніше робітники могли розраховуватися ваучерами, номінальна вартість яких перевищувала ринкову ціну більш ніж в десять разів, або компенсаційними сертифікатими, номінальна вартість яких була вп’ятеро нижчою за мінімальну.

Тепер, коли дозволено розраховуватися лише готівкою, інтерес до приватизації з боку внутрішніх структур помітно впав. Така ж ситуація і з 5%-и паями, які керівництво може придбати, відповідно до Програми приватизації. Індексація активних коштів 1996 р. підвищила ціну на паї від трьох до десяти разів. Тому внутрішні структури купують лише 3-5% часток.

5. Громадянська усвідомленість та підтримка приватизації. Яка природа підтримки та опозиції до приватизації основних зацікавлених груп?

Ставлення громадськості до процесу приватизації набуло позитивнішого характеру, бо багато приватизованих підприємств показують кращі результати, ніж державні. Денаціоналізація не відчуває тиску чи погроз з боку держави. Експерти вважають, що шанси на те, що ВР прийме мораторій на приватизацію, дуже малі.

У центрі боротьби між вітчизняними та зарубіжними фінансовими групами є приватизація важливих об’єктів за готівку. Вітчизняні покупці часто мають недостатньо коштів, щоб змагатися з іноземними інвесторами, і тому шукають інших шляхів виходу. Недавно засноване Державне управління з прав керування державними підприємтсвами лобіює права вітчизняних покупців. Фонд державного майна передав власні функції керування державним майном на Управління, залишивши за собою повноваження власника державного майна. Управління призначає керуючих справами на основі аукціону. Протягом свого першого року Упарвління провело лише кілька аукціонів, хоча 5300 об’єктів ще перебувають у державній власності. Таким чином, установи, що перебувають у державній власності, хоч і повільно, перетворюються в альтернативу для приватизації. Кабінет Міністрів залишив за собою право призначати керуючих справами без аукціону.

Макроекономічна політика 4.50/7

1. Чи реформувалася податкова система? Які її сфери зазнали змін, а які ні? До якої міри обтяжені платники податків? Чи зріс рівень прибутків? Чи перевантажені органи збору доходів? Яким є подятковий тиск в цілому?

Попри те, що зміни в оподаткуванні відбуваються часто, немає сталої політики реформування податкової системи. Основними проблемами залишаються високий відсоток оподаткування, нерівний розподіл податкового тягара, несплановане впровадження незатверджених податків з метою збільшити бюджетні надходження.

Зараз відбуваються важливі зміни. По-перше, встановлюється єдиний податок для підприємств малого та середнього бізнесу. Єдиний податок відчутно зменшив суму відрахувань підприємствами малого та середнього бізнесу. По-друге, встановлюється фіксований податок для виробників сільськогосподарської продукції. Оскільки фіксований податок значно спрощує систему обліку та звітності, для сільськогосподарських підприємств, його запровадження, разом із звільненням цієї категорії виробників від сплати ПДВ, може розглядатися як непряма субсидія сільському господарству. По-третє, відрахування до Фонду Чорнобиля відмінені з 1 січня 1999 р. Це призвело до зменшення загальної суми податків від 49% до 37%. По-четверте, встановлено нові збори у Пенсійний Фонд, розширилася структура виплати державних пенсій, включаючи валютні операції, реальні майнові надбання, карткову систему.

Стан справ із сплатою податків погіршується. Загальні податкові збори тільки за 1998 р. впали від 21,4% у першій половині року до 19,3% у другій половині. Затримка із сплатою надходжень до бюджету зросла до 12,539 млн.грн. (11%ВВП) на липень 1999р.

Часті перевірки і накладення штрафів з метою збільшити надходження в бюджет спричинило затримки. Оскільки 30% від суми штрафу йде в доходи податкової адміністрації, податкові інспектори зацікавлені у збільшенні кількості перевірок та суми штрафів. Тим часом, великі компанії, які мають зв’язки з урядовими колами, домагаються пільг зі сплати податків. Як результат, МВФ висунув вимогу створити спеціальний департамент по роботі з великими платниками податків.

Рівень надходжень до бюджету впав від 28,7% від ВВП у першій половині 1998 року до 25,5% у другій половині. Реальний податковий збір до бюджету за 6 місяців 1999р. становив 19,3%, а за той самий період 1998 р – 21.4%. Бюджет 1999 р. передбачав податкові надходження до 20,4% ВВП.

2. Чи фіскальна політика заохочує приватні збереження, інвестиції та доходи? Чи відбулася реформа доходів та бюджентої політики? Чи бюджетний дефіцит є великим; яка сума загальго боргу? Якою є система соціальної допомоги/пенсії? Який процент бюджетних коштів витрачається на субсидії?

Найбільш важливою зміною у бюджетній політиці було зрушення до більш прозорого бюджетного процесу. Зроблено спроби розвинути систему Державного казначейства для того, щоб забезпечити прозорість бюджету. Зокрема, Державне казначейство тепер прослідковує централізавані бюджетні операції. Однак, місцеві бюджети недостатньо контролюються, і це призводить до викривлень реальних витрат. Величезна частина (21,3% у першій половині 1999 року, за даними Держказначейства) негрошових надходжень у місцеві бюджети призводить до втрати прозорості та стимулює свободу місцевих витрат. Проект бюджету на 2000 рік передбачав включення позабюджетних фондів бюджетних організацій у спеціальний асигнувальний фонд держбюджету.

Уряд поступово зменшує бюджетний дефіцит. У першій половині 1999 року дефіцит бюджету становив 0,8% на противагу 3,7% у першій половині 1998 року. Вперше уряд підготував проект бюджету на 2000 рік вчасно, із передбаченим надлишком 0,4% ВВП. Передбачається, що тугіша бюджетна політика підвищить урядові збереження, а отже зменшить збір із приватних інвестицій.

На 1 січня 1999 року загальний борг становив $11,5 трильйонів (39% ВВП), в т.ч. $3,2 трильйона внутрішнього боргу та $9,5 трильйонів зовнішнього боргу. В свою чергу останній включав $3,1 трильйона заборгованостей перед Росією, який передбачено погасити орендною платою Російського Чорноморського флоту. Позабюджетним фондом соцстраху керують профспілки, і фінансується він за рахунок місцевих платіжних внесків. Більше половини коштів фонду виплачується на допомогу по лікуванню та на утримання санаторіїв і курортів (бл.30%).

Сума виплат соціальних страхівок є незначна Фонд соцстраху оплачує працівникам лікарняні відпустки у розмірі місячної заробітної плати. Лікарняні виплачуються у сумі 100% зарплати протягом 4 місяців; це призводить до зловживань. Забезпечення медичною реабілітацією та рекреаційними послугами не є достатнім. Зазвичай працівник має знижки на ці послуги (оплачує 10-12% їх вартості; решта суми виплачується з фонду соцстраху). Але інколи профком організації сам визначає пільгову суму путівки, в залежності від заробітку, трудових записів, віку, сімейного статусу, користуванням пільг в минулому, та інших критеріїв.

Фінансування Пенсійного фонду також недостатнє із наступних причин: співвідношення платників податків до кількості пенсіонерів зменшується через демографічну кризу, ранній пенсійний вік, практику передчасного виходу на пенсію; немає чітких розмежувань між його власними коштами та коштами, що надходять з інших джерел (державний та місцевий бюджети, Фонд Чорнобиля, Фонд зайнятості); та через загальноекономічні проблеми (велика частка тіньової економіки, низький рівень реальних зарплат).

Висновки щодо фінансових спроможностей Пенсійного фонду залежать від методу фінансового аналізу. Готівковий метод, що застосовується в Україні, відображає ті внески в Пенсійний Фонд та виплати пенсіонерам, які здійснюються протягом року, а не внески та виплати, які повинні бути здійснені. Отже, бюджет майже завжди збалансований і може навіть мати невеличкий надлишок. Насправді, є величезні заборгованості в Пенсійний Фонд з боку платників податків, державного та місцевих бюджетів, Фонду Чорнобиля, та Фонду зайнятості., та великі заборгованості Пенсійного фонду перед пенсіонерами. Усі ці заборгованості становили 1,4 млн.грн. за першу половину 1999 року (не враховуючи заборгованості за попередні роки). Заборгованість платників податків Пенсійного фонду становила до 1,2 млн.грн. у червні 1999 р. Заборгованість Фонду пенсіонерам у червні 1999 р. досягла 2 млн.грн. У 1998 р. ця цифра становила 1,8 млн.грн. Тим не менше, за 1999 рік готівковий метод приносить в бюджет 47 млн.грн. Застосування готівкового розрахунку з Пенсійним фондом та дебетово-кредитова система витрат призвели до того, що дефіцит Пенсійного фонду у 1998 р. становив 647 млн.грн.

3. Чи відбулася банківська реформа? Чи є центральний банк незалежним? Які його зобов’язання? Чи ефективно він впроваджує грошову політику? Який реальний стан приватного банківського сектору? Чи відповідає він міжнародним стандартам? Наскільки захищені вкладники?

Закон “Про Національний Банк України” (НБУ), затверджений ВР 20 травня 1999 р., проголошує політичну незалежність НБУ, його економічну автономію, та прозорість банківської системи. Закон забороняє НБУ покривати дефіцит бюджету прямим кредитуванням. Головна функція НБУ – забезпечувати стабільність української національної валюти – гривні. Додаткові функції – підтримувати стабільність банківської системи та цін. Разом з тим, Закон вміщує пункти, які дещо обмежують незалежність НБУ. Новостворена Рада Нацбанку, яка є його керуючим органом, уповноважена розвивати принципи грошової політики, давати рекомендації правлінню Нацбанку, затверджувати або відхиляти рішення правління. Потенційна загроза полягає в тому, що Рада, одна частина якої призначена президентом, а друга – парламентом на 7-річний термін, може бути зацікавлена в пом’якшенні грошової політики.

НБУ ефективно впроваджує грошову політику. Основна проблема полягає у нестабільній діяльності комерційних банків. Ця нестабільність спричинена спробами НБУ використовувати регулятивні засоби подолання фінансової кризи. Страх перед постійно змінюваними постановами, а особливо застосування адміністративних інструментів, відлякує потенційних інвесторів. Прибутковість комерційних банків зменшилася. Загальні витрати комерційних банків у другому кварталі 1999 року становили 46 млн. грн. ($11,5 млн.) Причинами різкого спаду прибутків є обвал економіки внаслідок кризи в Росії у серпні 1998 р., вимоги обов’язкового резерву (17% з лютого 1999р.), та заборона валютних і міжбанківських операцій

У січні 1999 року НБУ подав новий план обміну, і зобов’язав банки проводити аудити відповідно до міжнародних норм звітності. Нова форма звітності дає прозоріше і чіткіше уявлення про фінансовий стан банку.

Особистий депозитний фонд був створений у лютому 1999 року. Він гарантує депозити до 500 грн. Незважаючи на те, що у Фонд ввійшов 131 банк, він не запрацював, бо більшу частину вкладів складали недійсні чеки.

Низький рівень капіталізації є однією з основний проблем української банківської системи. Вимоги щодо капіталу подаються відносно євро. Українські комерційні банки змушені тримати свої вклади у національній валюті (гривні); девальвація гривні автоматично знижує капітал відносно ЄВРО. Загальний капітал українських комерційних банків еквівалентний $1,2 трильйона. У червні 1999 року лише 9 банків мали капітал більший ніж 10 млн. євро. На 1 липня 1999 року 93 із 164 діючих комерційних банків закрилися через неспроможність дотримуватися вимоги про обов’язковий капітал від 1 до 5 млн. ЄВРО. 28 банків з іноземним капіталом функціонували станом на 1 липня 1999 року. У 1999 р. банкам з іноземними вкладниками було дозволено зберігати свій капітал у твердій валюті, але лише на спеціальному рахунку НБУ; 153 банки (в квітні 1998 р. – 161) мали ліцензії на проведення операцій в іноземній валюті.

4. Наскільки сильною є національна валюта? Чи вартість національної валюти є фіксованою, чи вільною? Наскільки конвертованою є національна валюта? Чи достатні резерви у твердій валюті? Чи курс обміну валют є стабільний і передбачуваний?

Курс обміну валют в Україні зорієнтований на доларовий коридор. На початку 1998 року курс національної валюти впав від 1,8 грн. до 2,5 грн. за $1. Великі короткотривалі обвали збільшили тиск на курс національної валюти. Спочатку НБУ реагував натягуванням власних резервів, але після серпневої кризи 1998 року в Росії курс впав від 2,5грн. до 3,5 грн. за $1. Курс гривні тримався га позначці 3,43 грн. за $1 до березня 1999 року. Пізніше гривня девальвувалася до 4 грн.за $1. А станом на квітень 20001 становив 5,43 рн.за $1 (додано ред.)

Гривня є вільноконвертованою. Але з вересня 1998 року НБУ вдався до контролю над іноземною валютою, а саме відмовився від 50% виручки за експорт, заборонив імпортні передоплати по контракту, та обмежив відкритий обіг іноземної валюти. Міжбанківський ринок було скасовано у лютому 1999 р. Посилений контроль над банківськими операціями виявився непродуктивним: по-перше, відновився чорний ринок (до 20%), та різко впав розмір торгівлі, майже на четвертину. Валютні резерви (за винятком золота) впали від свого піку $2,4 мільярди у першому кварталі 1998 року до $0,7 мільярда за такий самий період наступного року. У червні 1999 року резерви становили $0,9 мільярда. А станом на квітень 20001 становили $1,2 мільярда (додано ред.)

Зовнішній шок (криза в Росії) та низький рівень резервів не дали змоги НБУ уникнути девальвації національної валюти у жовтні 1998 та березні 1999 років. У всіх решта випадках політика національної валюти є стабільна та передбачувана., і націлена на захист від девальвації. Величезні зовнішні борги у 2000 та 2001 роках (відповідно $3,1 трлн. та $2,7) становлять загрозу стабільності національної валюти.

5. Чи функціонує інфраструктура ринку капіталу? Чи існують товарні ринки та біржі? Який механізм вкладання та позичання грошей? Які державні органи регулюють ринки капіталу?

В Україні існує більш-менш розвинена інфраструктура ринків капіталу. У Києві працюють три фондові біржі: Українська фондова біржа, Українська міжбанківська фондова біржа, та Київська міжбанківська біржа. Ще одна фондова біржа діє в Донецьку (Донецька фондова біржа), та одна – у Дніпропетровську.

Цей ринок становить всього 5% капіталовкладень, які дорівнюють 1 трильйону гривень на місяць. Гарантії та комісіювання Фондових ринків призвели до володіння ними великими частками підприємств. Зараз в Україні є 800 ліцензованих біржових маклерів, 360 реєстраційних контор, та 65 депозиторів, 14,000 відкритих акціонерних товариств, і 20,000 закритих акціонерних товариств.

Закон “Про Національну депозиторну систему та електронний обмін цінними паперами”, прийнятий у березні 1999 року, розрізняє два різновиди цінних паперів: документальний та недокументальний. Закон заснував державну депозиторну систему; відповідно до угоди, укладеної між Україною та США, це повинна бути неприбуткова організація з терміном існування десять років.

Державний ринок цінних паперів майже віджив своє після двох обвалів, у 1998 та 1999 роках. Починаючи з жовтня 1998 року міністерство фінансів продало старі акції Національному банку України. А в першій половині 1999 року ціна на них різко впала. В середньому, біржова ціна на акції становила 10-15% від максимальної.

Мiкроекономічна політика 4.75/7

1. Чи захищені права на власність? Який реальний та формальний захист майна та інтелектуальної власності? Чи існує державна реєстрація землі, і які можливості підрахувати точно, хто чим володіє? Яка процедура експропріювання? Чи є факти конфіскації майна?

Податкова адміністрація має право повністю конфісковувати банківські активи фірм, які мають заборгованість перед держбюджетом та позабюджетними коштами (картотека -2). Якщо податки сплачено не повністю, можуть бути перекриті всі перерахування, крім сплати податку. Відповідно до Указу президента “Про процедуру повернення податкового боргу до бюджету та позабюджетні кошти”, датованого 28 червня 1999 року, забороняється конфісковувати банківські активи організації без відповідного рішення суду та відмітки про заборгованість (у вересні 1999 року ВР наклала вето на цей указ, але одночасно прийняла подібний закон).

2. До якої міри лібералізовані ціни? Які субсидії залишилися в дії?

За досліджуваний період часу не відмічено подальшої лібералізації цін. Держава контролює деякі підприємства харчової промисловості, та комунальні управління. А тим часом, законодавчі та виконавчі органи влади змагаються за право встановлювати ціни і тарифи на комунальні послуги. Врешті-решт парламент відмінив вето президента на закон про заборону підняття цін та тарифів. За цим законом, ціни та тарифи на комунальні послуги не можна піднімати, доки не буде погашена заборгованість із соціальних виплат; ціни повинні залишатися такими, якими вони були станом на 1 червня 1998 року. У більшості областей тарифи зросли до 20-25% після рішення парламенту, але після того, як закон був прийнятий, у багатьох областях ціни та тарифи повернули до попередніх. Близько 70% вартості комунальних послуг покривається цінами та тарифами.

Паливно-енернетичний сектор залишається системою привілеїв, яка дозволяє знижки по сплаті за енергоносії до 25%, 50%, 75%, або й 100% для різних категорій населення (військовослужбовці, ветерани війни, жертви аварії на ЧАЕС, та ін.). Ці пільги загрожують фінансовій стабільності підпрємств паливно-енергетичного комплексу, оскільки місцева влада не завжди адекватно компенсує їм за надані пільги. У першій половині 1999 року місцеві бюджети витратили 364 млн. грн. на субсидії за комунальні послуги.

Найбільша кількість пільг припадає на вугледобувний сектор. Бюджет 1999 та бюджет 2000 років виділяли 1,1 трильйон грн. для підтримки вугледобувних підприємств. У першій половині 1999 року було витрачено 600 млн. грн. державних коштів на підтримку вугледобувних компаній.

Бюджетом передбачено такі типи субсидій: на комунальні послуги, на регулювання цін на вугілля, на послуги місцевих транспортих перевезень, на послуги за енергоросії.

3. Чи можливо займатися власним бізнесом? Чи існує законодавство щодо створення, закриття чи передачі власного бізнесу? Наскільки активно бюрократи перешкоджають відкриттю власної справи? Чи мають громадяни доступ до комерційного законодавства? Яка вартість ліцензії на власний бізнес? Чи становить вона важливу перешкоду для відкриття власної справи та конкуренції?

Постанова Кабінету Міністрів “Про процедуру офіційної реєстрації комерційних підприємтсв” від 25 травня 1998 р. полегшила процедуру реєстрації бізнесових структур, та підвищила її темпи. Ця постнова дає повний перелік документів, які необхідно подати для реєстрації бізнесу. Тепер анкети надходять до регулюючих органів поштою. До того ж, присутність керуючих справами при реєстрації не обов’язкова.

Указ президента “Про деякі заходи щодо регулювання підприємницької діяльності” (23 липня 1998р.) був рішучою спробою покращити юридичну, фінансову та економічну сфери. Було зменшено широке поле податкових аудитів та можливості корупції. У травні 1999 року мінімальна сума статутного капіталу була зменшена до 100 мінімальних місячних зарплат. Раніше цей мінімум становив 625 мінімальних заробітних плат, або приблизно $13000, і становив перешкоду для відкриття бізнесу. Більшість процедур реєстрації та ліцензування не описується в деталях. Також нечітко визначена відповідальність державного чиновника за затримку інформації. Таким чином, клерки, якщо захочуть, можуть затягувати процедуру реєстрації. За першу половину 1999 року було внесено п’ять поправок до Статті 4 Закону “Про підприємництво”, де міститься перелік діяльностей, на які потрібно мати ліцензії.

4. Чи рішення суду є ефективне, однозначне, та швидке у справах про власність і контракти?

Суди діють чесно, але повільною. Інформація про судові слухання є відкритою. Судові тяжби у справах банкрутства бажають змін на краще, оскільки справа тягнеться довго, а при виплаті не враховується індексація.

5. Чи заохочується конкуренція?

Держава залишається основним власником монополій, і її політика не є прозорою. На січень 1999 року в Україні було 430 штучних монополій.

6. До якої міри лібералізована міжнародна торгівля? До якої міри спрощена процедура сплати мита та тарифів? Які існують неформальні торгові бар’єри?

Закони, прийняті у період з квітня 1998 року по липень 1999 року, дуже суперечливі: одні з них створюють бар’єри для імпорту чи експорту, а інші знімають всі обмеження та пропагують вільну торгівлю.

Часті зміни щодо правил імпортування ускладнюють саму процедуру. Постійно змінювана природа законодавства спричинена існуванням кількох відповідальних органів. Закон “Про запровадження спеціальних обмежень щодо імпортування продукції в Україну”, прийнятий 22 грудня 1998 року, дає змогу українським компаніям вимагати впровадження спеціальних обмежень щодо імпорту, якщо збільшення даних товарів наносить “відчутну шкоду національним товаровиробникам”, навіть якщо компанія є монополістом. Часті зміни у законодавстві були однією з причин різкого зменшення пального влітку 1999 року. Контроль над капіталом Національним банком України призвів до зменшення імпорту продукції у першій половині 1999 року.

Закон “Про виробництво металів” від 5 травня 1999 року розглядає експортну квоту на залізо, та забороняє експорт незалізних металевих виробів. Суперечка між парламентом та президентом щодо 30% обов’язкового експорту соняшникового насіння створила ситуацію невизначеності на ринку продуктів сільського господарства.

Міністр зовнішньоекономічних зв’язків та торгівлі має повноваження припинити діяльність підприємства, тимчасово, “у випадках, коли ця діяльність може перешкоджати інтересам державної економічної безпеки”.

У 1998 році основними пунктами української експортованої продукції були: Росія (18,8% усього експорту), Китай (4,8%), Туреччина (4,5%), та Німеччина (4,1%). Основними імпортерами були: Росія (36% усієї імпортованої продукції), Німеччина (6,4%), та США (3%). У першій половині 1999 року, загальна сума експорту становила $774 млн. (52% ВВП), а сума імпорту – $7143 млн. (48% ВВП).

7. До якої міри заохочується та обмежується інвестування з-за кордону?

У 1998 році Україна зібрала $743 млн. від прямих іноземних інвестицій. Найбільша кількість інвестицій була з Америки (18,3%), Голландії (9,5%). Німеччини (8,3%), Великобританії (7,5%) та Росії (6,7%). Потенційні інвестори бояться політичної та економічної нестабільності в країні.

За останній рік уряд намагався вжити заходи міри для заохочення іноземних інвесторів. Однак, уряд не розробив інтегративної політики, зосередженої на природу інвестицій. Не було прийнято жодного закону чи постанови щодо іноземних інвестицій.

Фізична особа може мати при собі до $10,000, або еквівалент у іноземній валюті, коли здійснює поїздку за кордон. Сюди входить $1000, що не потребує особливого дозволу, та $9,000, на які потрібен дозвіл. Юридична особа повинна пред’явити ліцензію Національного банку для здійснення вкладу, або для того, щоб відкритт банківський рахунок за кордоном.

8. Чи відбулася реформа енергетичного сектора? До якої міри реструктуризувався енергетичний сектор? Чи є енергетичний сектор відкритий для приватизації? Чи є Україна залежною від інших країн в подачі енергії?

В Україні відмічено наявність необхідних конмонентів для конкурентноспроможної структури ринку – це енергоринок. Усі операції здійснюються на умовах Угоди членів енергоринку. А у вересні 1998 р. Державна комісія з використання електроенергії підняла верхню межу цін для виробників електроенергії.

У період з березня 1998 року по червень 1999 року збір коштів відбувався повільно, 15-30% від роздачі електроенергії, та 16-30% від її вироблення. За цей самий період зменшився розмір боргу енергетичних компаній від $129 млн до $100 млн. Борг споживачів електроенергії хоч і зменшився у 1998 р., залишався помітно великим ($1,5млн. на серпень 1998р.)

Культуру несплати за спожиту еоектроенергію певною мірою поширює сам уряд. Борг державних установ за електроенергію сянає двох третіх усієї заборгованості. Несплата за споживання – по привілеях, субсидіях, їнших пільгах – охоплює 20% виробленої енергії.

Обмежилася конкуренція серед компаній – виробників електроенергії. Як наслідок, ціни на виробіток та подачу електроенергії продовжують бути вищими за норму. Бартерний розрахунок призвів до підвищення цін на пальне на 20-30%. Підприємства з вироблення електроенергії мають роздуті штати та застаріле обладнання.

Уряд видав низку постанов щодо неплатників за спожиту електроенргію. 24 березня 1999 р. Кабінет Міністрів видав постанову “Про термінові заходи по стабілізації фінансового стану підприємств у паливно-енергетичному комплексі”, яка затвердила нову процедуру подачі електроенергії споживачам. Електроенергія не буде подаватися тим, хто не заплатив повної суми за спожиту енергію. Або не дотримувася графіку погашення заборгованості. Також передбачено механізм обрахунку максимуму електроенергії, яка буде подаватися енергетичним компаніям. Таким чином, компанії-постачальники електроенергії отримали додаткове право на відключення боржників та почасткову сплату коштів виробникам, по мірі того, як споживачі будуть розраховуватися за електроенергію.

Інша постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження заходів щодо покращення фінансового стану в енергетичному секторі України на 1999 та 2000 роки” від 19 травня 1999 р. передбачала відключення від електроенергії усіх боржників, за винятком випадків, обумовлених законом. Приведення постанови в дію збільшило кількість боржників, і призвело до підвищення коефіцієнту сплати за електроенергію.

З метою скоротити бартерні розрахунки уряд у четвертому кварталі 1998 року ввів 20%-ний ПДВ на бартерні енергетичні операції. Але це не призвело до збільшення готівкових коштів, а, навпаки, знизило збір на всіх рівнях. Тому уряд був змушений відмінити цей ПДВ.

У лютому 1998 року президентським указом було створено “Нафтогаз України”– компанію, до активу якої увійшли усі нафтогазові підприємства країни. У квітні 1998 р. ще одним указом Президента обов’язки з регулювання газової промисловості було передано від Міністра економіки та Державного комітету з нафти і газу до Державної комісії з питань енергетики. Комісія запрацювала наприкінці 1998 р., зібравши спеціалістів та провівши необхідні зміни.

У серпні 1998 р. було закрито Укргазпром, а його продукція та торгові функції офіційно розподілено поміж трьома компаніями – Укргазвидобуток, Укртрансгаз та Торговою палатою “Газ України”. Новосворені компанії підпорядковуються “Нафтогазу”. “Нафтогаз” також отримав 50%+1 акцій Укрнафти, 100% державних акцій нафтопроводів “Дружба ” та “Придністровський”, та державні частки у “Чорноморнафтогазі” та інших газових компаніях.

Газовий ринок врегулювався до жовтня 1998 року. Незважаючи на невеликий розмах торгівлі, газові покупці та споживачі газу тепер могли розраховуватися за газ готівкою.

У 1999 році до газу, що отримується від російської компанії “Газпром” як розрахунок за транзит газу через українські території, “Нафтогаз” почав додатково закупляти у Росії газ на бартерних умовах. Росія залишається основним постачальником газу в Україну.

Виробництво вугільної продукції різко впало, поступово зростає потреба у наданні пільг, а перспективи на покращення мізерні. У 1998 р. було виділено $585,5 млн. державних коштів на допомогу вугільному сектору – це понад 6,6% бюджетних доходів та 15,9% дефіциту. Державний бюджет 1999 року передбачав понад $370 млн. на субсидії. У червні була прийнята поправка до бюджету, яка збільшила суму субсидій вдвічі.

Як частина позики вугільній галузі Світового банку, затвердженої у 1996 році, уряд розподілив усі шахти на три категорії: економічно вигідні, економічно невигідні, та шахти з невизначеним статусом, які можуть підпадати під будь-яку з двох зазначених категорій. Ця модель з часом розвалилася. У грудні 1996 року Україна отримала $150 млн. А друга частина коштів (ще $150 млн.) надійшла лише у березні 1999 року. У період з початку 1998 до початка 1999 року близько 50% неприбуткових шахт було закрито, або в процесі ліквідації.
 
 

СОЦІАЛЬНИЙ СЕКТОР

1. Який потенціал національної робочої сили? Який процент працюючих на повних ставках? Який процент працездатного населення складають чоловіки, і який – жінки? Які є офіційні та неофіційні дані про безробіття; який процент безробітних складають чоловіки, і який – жінки? Чи держава проводить виплати по безробіттю, і на який термін? Який розмір допомоги по безробіттю?

Наприкінці 1997 р. розмір робочої сили в Україні сягав 29,8 млн.чоловік, а до кінця 1998 р. впав до 29,5 млн. чоловік. 59% населення України є працездатним. Дослідження, проведене Міністерством статистики у листопаді 1998 року за методикою Міжнародної трудової органіцації (ILO) показало, що економічно активне населення віком від 15 до 70 років становить 25,9 млн.чоловік; цей показник впав від 26 млн.чоловік у листопаді 1997 р. Процент працюючих на повну ставку складав 65,4% всього населення, або 58% робочої сили. Залученість дорослого населення непенсійного віку становила 70,7%. Чоловіки складали 73,6% працюючих, а жінки – 68,2%.

Станом на 1 липня 1999 року 4% населення були безробітними, цей показник зріс від 2,9% у липні 1998 р. Коефіцієнт чоловіків був значно нижчим від коефіцієнту жінок – 2,8% проти 4,6%. За даними ILO, у листопаді 1998 процент безробітних складав 11,8% (11,9% серед чоловіків, та 10,8% серед жінок).

Уряд виплачує допомогу по безробіттю. Якщо безробітний працював щонайменше 26 тижнів поспіль до реєстрації на біржі, він отримує 50% сумарної заробітної плати на останньому місці праці. Сума виплати не повинна перевищувати середньомісячну зарплату по області, і не може бути меншою від встановленого мінімуму. Якщо безробітний не підпадає під ці критерії, він отримує компенсацію в розмірі всановленого мінімуму. Компенсація починає виплачуватися на восьмий день після реєстрації на біржі протягом 1 року, і протягом 180 днів для тих, хто не працював останні три місяці.

У липні 1999 року середньомісячна зарплата становила 127,36 грн., а середньомісячна виплата по безробіттю – 44,82 грн.

2. Опишіть державну пенсійну систему. Пенсійна система у державному і приватному секторах. Розмір урядової пенсії та показник пенсійних виплат. Пенсійний вік чоловіків та жінок. Чи є система надання пільг окремим категоріям населення?

Пенсійна система перебуває під юрисдикцією Міністерсва праці ті соціальної політики. Пенсійний фонд є відповідальним за фінансування пенсійних виплат. Надходження у пенсійний фонд здійснюються із платіжних внесків, державного та місцевого бюджетів, Чорнобильсьного фонду та фонду зайнятості, та деяких великих підриємств. 19 законів регулюють пенсійну політику в Україні. Загалом 13 958 500 людей отримують пенсії. Категорії пенсій: за віком (78%), за інвалідністю (11,7%), по догляду за хворими та немічними (6,1%), за вислугою років (0,9%), та соціальні пенсії і виплати (3,2%).

Розмір урядової пенсії залежить від категорії пенсії у такому порядку: песія за віком – 59,79 грн./міс., за інвалідністю – 57,99 грн./міс., по догляду за хворими – 43,65 грн/міс., за вислугою років – 63.39 грн/міс., соціальні пенсії – 35,98 грн./міс. Пенсійний вік становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середня пенсія складає 57,86 грн./міс., розмір мінімальної пенсії – 16,6 грн/міс.. Для різних категорій населення співвідношення розміру пенсій до середньомісячної заробітної плати є наступним: пенсія за віком – 40,4%, за інвалідністю – 39,1%, по догляду за хрорими – 29,5%, за вислугою років – 42,8%, соціальна пенсія – 24,3%. У липні 1999 року розмір середньомісячної пенсії був пропорційний 45,5% середньомісячної зарплати.

Існує система спеціальних виплат окремим категоріям громадян. Ці категорії отримують щомісячні виплати у такому порядку: учасники та інваліди Великої Вітчизняної війни – 145,57 грн/міс. (або 251,6% загального розміру пенсій), державні службовці – 158,16 грн/міс (або 273,3% загального розміру пенсії), працівники судових органів – 278,23 грн/міс. (480,9% загального розміру пенсії), жертви аварії на ЧАЕС – 226,80 грн/міс (392% загального розміру пенсій), депутати ВР – 481,17 грн/міс. (831,6% загального розміру пенсії).

3. Який середньомісячний дохід громадян у національній валюті і доларовому еквіваленті? Які основні причини затримок з виплати зарплат? У якому секторі економіки вони найчастіші? Яким чином погашається затримка з виплати зарплат? Які відмінності між середнім розміром зарплати у державному та приватному секторах, та між розміром середної зарплати чоловіків і жінок?

У липні 1999 року середньомісячний дохід становив 104 грн. на особу, або $26. Незважаючи на зменшення кількості населення від 51,7 млн.чоловік у 1994 році до 50,1 млн.чоловік у 1998 році, розмір середньомісячної зарплати у 1999 р. падав. У 1994 р. середньомісячний дохід становив 79,4 грн. ($76,3) на особу, у 1995 – 72,8 грн ($40,7) нв особу, у 1996 році – 65,7грн. ($34,7), у 1997 р. – 71,7грн. ($37,7), у 1998 р. – 70,4 грн($20,5).

Виплата зарплат залишалася проблемою до літа 2000 року (відкориговано - ред.). Загальна заборгованість зросла від 6,092 млн.грн. у червні 1998 р. до 7,108 млн.грн. у червні 1999р. Заборгованість за першу половину 1999 р. становила 45,9% усіх виплат. Найбільша заборгованість – у сільському господарстві (30%), машинобудуванні (11,2%), будівництві (8,9%), транспорті (4,8%), комунальних службах (3,1%) та енергетиці (2,8%). Наприклад, у с/г секторі людям компенсували заборгованість продуктами сільського господарства, та вирученими від продажу продуктів грошима. За першу половину 1999 р. реальний дохід від продажу продуктів сільського господарства зріс на 30,2% у порівнянні з відповідним періодом 1998 року. Часто зарплата виплачувалася натурою, і працівники продавали продукти виробництва на ринку. Немає точних підрахунків, який процент зарплати виплачувався натурою. Інший шлях компенсувати затримку по виплаті зарплати – оренда приміщення та продаж матеріалів.

Середньомісячна зарплата на першу половину 1999 р. становила 163,3 грн. ($41,1) на особу, 186,4 грн. ($47,2) для чоловіків та 140 грн. ($35,5) для жінок. Середньомісячний дохід у державному секторі був 178,7 грн. ($45,3) на особу, у колективному секторі – 148,4 грн. ($37,6) на особу, і у приватному секторі – 130 грн. ($32,9) на особу. Середньомісячний дохід плата у червні 1999р. становила 127,3 грн. ($32,2) на особу.

4. Яка чисельність школярів початкової, середньої та старшої школи, починаючи з 1993 року? Яка пропорція громадян віком від 8 до 18 років зайнята навчанням? Який коефіцієнт співвідношення студент-викладач? Загальні дані про розміри витрат громадського сектору на освіту: який процент неуорядових організацій виділяє кошти на навчання за рахунок держави?

Кількість дітей у дошкільних установах (дитсадках) впала від 1,535600 у 1995р. до 1,341600 у 1996р. та 1,228000 у 1997р. Співвідношення дітей, котрі відвідують дошкільні установи, знизилося від 44% у 1995 р. до 41,3% у 1996р. та 38,5% у 1997р. Загальна кількість учнів середньої школи зменшилася від 6,925,000 у 1995 р. до 6,933,000 у 1996р. та 6,886,000 у 1997 році. Кількість учнів середньої школи у 1998 р. була 6,886,000, та 528,000 учнів профтехучилищ. У 1994 р. розмір витрат на освіту становив 5,3% від ВВП і впав до 3,8% у 1999р.

5. Який показник дитячої смертності, народжуваності; яка тривалість життя чоловіків і жінок; коефіцієнт розлучень, самогубств, та загальні тенденції цих явищ.

Коефіцієнт дитячої смертності (серед дітей віком до 1 року на 1,000 народжених) становив 12,5 за першу половину 1999р., такий самий, як і в першій половині 1998р. Процент дитячої смертності поступово падає, починаючи з 1993 року, коли він становив 14,9 на 1000 дітей.

Коефіцієнт народжуваності знизився за останні роки. У 1998 р. 8,38 дітей народжувалися на 1000 населення; у 1997 році ця цифра становила 8,7, а у 1993р. – 10,7. Тривалість життя знижується, починаючи з 1995 року. У 1995 р. вона була найвищою – 68,1 років. Тривалість життя жінок вища від чоловіків: 73,5 років проти 62,7 років.

Коефіцієнт самогубств після кількох років золстання почав знижуватися. Свого ріку він досяг у 1997 році – 30 на 100,000 населення. У 1998 році він був 29,7, а у першій половині 1994р. – уже 14,6.

6. Яким є співвідношення лікарів та санітарів до загальної кількості населення? Який середньомісячний дохід та середня заробітна плата лікарів, медсестер та медпрацівників, починаючи з 1993 року? Скільки місць у лікарнях? Яка сума коштів виділяється на охорону здоров’я?

Співвідношення лікарів до загальної кількості населення повільно зростає від 45,1% на 10,000 у 1995 та 1997р.р. до 45,5 на 10,000 у 1998р. Коефіцієнт медсестер та санітарів зменшився від 116,5 на 10,000 у 1995р. до 112,7 на 10,000 у 1997р. та 111,7 на 10,000 у 1998р.

Середня заробітна плата медичних працівників у червні 1999 р. була 111,22грн., зрісши від 110,86 грн. у грудні 1998р. Але реальна заробітна плата впала на 7 відсотків. Реальна зарплата у 1998р. зменштлася на 9% у порівнянні з 1997 роком.

Кількість місць у лікарнях зменшилася за останні роки. У 1995 році вона становила 639,000, у 1997 – 503,000, а у 1998 – 483,000. Співвідношення кількості лікарняних місць на 10,000 впала до 97 у 1998р. відносно 100,2 у 1997р. та 125,1 у 1995 р.

Процент ВВП, що виділяється на на соціальну сферу та охорону здоров’я, становив 4,5% у першій половині 1999року; він впав від 5% за такий самий період 1998 року.

Коефіцієнт ВВП, що витрачається державним сектором на охорону здоров’я, впав від 4,3% у 1997р. до 3,5 у 1998 р. Ця цифра за цілий 1999 рік становила 2,9%

7. Які офіційні та неофіційні дані щодо межі бідності? Яка пропорція бідних серед чоловіків, жінок, перестарілих та пенсіонерів? Які тенденції у цій сфері спостерігаються, починаючи з 1993 року?

У нормативних документах немає визначення межі бідності, існує лише термін “прожитковий мінімум”. Конституція України гарантує “достатній життєвий рівень усім громадянам України” та “життєвий рівень”, не нижчий за “прожитковий мінімум”, гарантований законом тим громадянам, “хто отримує соціальні пільги та допомогу”. Хоча останній термін і зазначений в Конституції, не має його пояснення. Міністерство праці та соціального захисту підготувало низку проектів закону “Про прожитковий мінімум”, але вони досі перебувають на розгляді у парламенті. Прожитковий мінімум встановлюється кожного року спеціальним законом.

Кількість людей, чиї доходи є меншими за прожитковий мінімум, та їхнє співвідношення до загальної кількості населення можна підрахувати, починаючи з 1995 року. У 1995 р. прожитковий мінімум становив 48 грн./міс. (або $32,6), а доходи 121 млн.чол. (або 41% населення) були нижчими за прожитковий мінімум. У 1996 році прожитковий мінімум становив 68,1 грн/міс.($37,2); 14,6 млн.чол. (28,5% населення) мали доходи, нижчі від цієї цифри. У 1997 р. мінімум був встановлений у розмірі 70,9 грн./міс. ($38,1), а 13 млн.чол. (25,7% населення) мали доходи, нижчі від цього рівня. У 1998 році прожитковий мінімум складав 73,7 грн/міс. ($30,1), а доходи 14,4 млн.чол. (28.5% населення) були меншими від нього. На першу половину 1999 року прожитковий мінімум був встановлений у сумі 90,7 грн/міс. ($26,5), а на другу половину 1999 року – 118,3 грн/міс. ($29,6).

тяговый электродвигатель аккумулятор на грузовик swiss replica: chanel ceramic j12: fake replica watches здесь можно. скачать бесплатно картинк на телефон. Разные виды Планшет genius imac брошюратор. широкоформатная печать металлические входные двери распродажа в москве бесплатный жк телевизор samsung