Права людини в Україні:
колізії поточного моменту

(есе)

На порозі третього тисячоліття в Україні розгорнувся грандіозний скандал, пов’язаний із таємним прослуховуванням кабінету Президента України Леоніда Кучми, який дав підстави багатьом звинуватити главу держави у причетності до ряду зловживань, що мали характер розправ над опонентами та можуть кваліфікуватися як грубі порушення прав людини і громадянина.

Все почалося із оприлюднення восени 2000 року головою Соціалістичної партії України, народним депутатом Олександром Морозом однієї з аудіокасет, , переданих йому майором СБУ, співробітником служби охорони Президента Миколою Мельниченком, на якій була записана начебто (1) розмова Леоніда Кучми з головою президентської адміністрації Володимиром Литвиним, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком та іншими високими посадовими особами і стосувалася розправи над журналістом, редактором інтернет-газети “Українська правда” Георгієм Гонгадзе.

Передувало оприлюдненню цих записів зникнення у вересні 2000 року самого журналіста Георгія Гонгадзе.

Із виступу матері Георгія, Лесі Гонгадзе на засіданні Верховної Ради: “...Я звертаюся нині до Вас, сподіваючись, що ви допоможете, врешті зупинити це страшне знущання, яке чинить наді мною і моїми близькими влада, Генпрокуратура, яка спільно з органами міліції, СБУ, під особистим контролем Президента веде справу Гонгадзе. Хіба можна інакше назвати заяву генпрокурора про те, що його цікавлять події тільки після 16 вересня 2000 року, з дня зникнення мого сина?

Ще в липні, 14 липня, за моїм наполяганням Георгій звернувся до генпрокурора з відкритим листом-протестом проти кампанії цькування його і його колег по роботі правоохоронними органами і структурами. Син вказав на нахабне стеження за ним протягом останніх кількох тижнів, яке здійснювали люди на зелених “Жигулях” №07309 КВ.

Однак жодних заходів, щоб зупинити це свавілля, як і жодної відповіді від генпрокурора Георгій так і не дочекався.

А вже після 16 вереснярозпочалося неправомірне, неймовірне за своїм цинізмом і жорстокістю в стосунках доблизьких Георгія ведення кримінальної справи.

Пригадую, як 18 вересня 2000 року, коли приїхала до Києва, слідчий Печерського райвідділу міліції міста Києва буквально вихопив у мене із рук без будь-якої фіксації, без акту вилучення, військовий квиток мого сина, копію його медичної картки, де були всі дані про поранення його 1993 року у Грузії в Сухумі. Цією карткою пізніше розмахував тут, на трибуні Верховної Ради міністр МВС Кравченко, звинувачуючи Георгія у тому, що він воював як найманець на боці Грузії, а значить сам Георгій підпадає під кримінальну відповідальність.

Хоча всім відомо, що мій син Георгій був у Сухумі під час війни як кореспондент Грузинського інформаційного агенства в Україні і був поранений якраз тоді, як знімав на відеокамеру бойові дії коло річки Гуміста. Тоді він одержав 26 осколкових поранень, від яких залишилися сліди в тілі, руках, ногах, грудях і передпліччі.

Потім були намагання зробити з мого синажертву якихось кримінальних розборок, хуліганських дій, побутової помсти і так далі. Аби лиш за всяку ціну перевести зникнення мого сина із політичної у кримінальну площину.

Бачачи всю мляву, проте спрямовану на дискредитацію Георгія імітацію слідства, я звернулася 27 жовтня 2000 року листовно особисто до Президента Леоніда Кучми та його дружини із скаргою на генрокурора за його бездіяльність. Ані від гаранта конституції, ані від Людмили Кучми відповіді я так і не дочекалася по сьогодні. Зате моїлисти, на порушення закону про звернення громадян, були направлені тому ж таки прокурору Потебеньку.

Генпрокурор спромігся їх прочитати лише через півтора місяці і то лише після того, коли був змушений вибачитися по телефону за брехливу інформацію Генпрокуратури про те, що я начебто не зможу дати кров на аналіз ДНК через свою хворобу.

Про страшну знахідку 3 листопада в Таращанському лісі я дізналася з телебачення. Протягом півтора місяців Генпрокуратура не давала мені жодної інформації, не викликала на опізнання тіла чи знайдених прикрас. І тільки 11 грудня 2000 року до Львова приїхала група з Генпрокуратури під керівництвом пана Баганця, в мене була взята кров на ДНК. І одразу після цієї тяжкої процедури мене повезли до Львівської обласної прокуратури на допит. Я була переконана, що мене допитують як потерпілу сторону, але виявляється й досі Генпрокуратура не визнає мене потерпілою (2).

Після багатогодинного виснажливого допиту начальник слідчого відділу Київської області пан Квітка заметушився, почав квапити мене швиденько підписувати кожен аркуш протоколу. Я майже механічно підписувала, коли на останньому аркуші звернула увагу на речі, про які взагалі не йшлося на допиті. В останньому абзаці було написано, начебто я визнавала у сина наявність великих боргів, яких він не міг віддати і не мав чим платити працівникам редакції інтернет-газети “Українська правда”.

Нічого подібного на допиті я не казала, бо йподібних відомостей не мала, тому, обурена такою підступністю відірвала цей шматок від аркуша і подерла його. Лише пізніше, через кілька годин мені стала зрозумілою підступність пана Квітки, адже то було й підтвердження фальшивої версії Генпрокуратури про надумані борги Георгія як причину його зникнення та вбивства. Цю версію прокуратура, як видно зі слів Потебенька, не покидає і сьогодні.

Я не буду обтяжувати Вас переліком численних правопорушень, що мали місце у процесі слідства. Про них зазначали і парламентська комісія, і засоби масової інформації...”

У принципі така поведінка офіційних структур стале зрозумілою, якщо погодитися із звинуваченнями у причетності до зникнення Георгія Гонгадзе вищих посадових осіб, як це випливає із аудіозаписів, оприлюднених Олександром Морозом. Офіційна позиція і генпрокуратури і інших офіційних українських структур полягає у запереченні істинності чи визнанні фальшивими згаданих записів. Натомість позиція закордонних експертів, зокрема голандської та авсрійської експертиз дають підстави стверджувати радше протилежне.

Натомість представник Президента у Верховній Раді Роман Безсмертний спочатку заявив, що такого майора як Мельниченко в органах охорони Президента не було і його не існує взагалі, а коли керівництво СБУ підтвердило існування такого, Безсмертний почав говорити, що ці записи здобуті незаконним шляхом і не можуть бути використані як доказзлочинних дій тощо.

Коли ж із-за кордону, куди виїхав майор Мельниченко, повернулась слідча комісія у складі Сергія Головатого, Віктора Шишкіна та Олександра Жира і оприлюднила відкриту заяву Мельниченка, записану на відеокамеру, Роман Безсмертний заявляє, що цей запис зроблено не за кордоном, а в Києві, бо в кадрі ніби меблі однієї з київських фабрик.

Проте, незважаючи на цю та інші спроби багатьох пропрезидентських політиків та структур звести “касетну справу” в ранг брудних інсинуацій в Україні все ж почалася наприкінці 2000 року широкомасштабна загальнонаціональна акція “Україна без Кучми”. Майже у всіх великих містах України були ствановлені наметові містечка. В акцію першими включилися представники СПУ, УНА-УНСО, Молодого Руху, партій “Собор” та “Батьківщина”. Дуже дивною на цьому тлі виглядала вичікувальна позиція КПУ, яка завжди декларувала найвідвертішу опозицію до режиму Кучми.

“...Боячись народного гніву, що піднімається у зв’язку із оприлюдненням інформації про причетність до зникнення журналіста Г.Гонгадзе високих посадових осіб держави, влада розпочала шалений тиск на працівників бюджетних установ, домагаючись від них підтримки своєї антинародної політики. Щляхом залякувань, погроз звільнення з роботи на площах і вулицях міст України 10 січня 2001 року було зібрано сотні тисяч громадян. На проведення цієї аморальної за своєю суттю акції були викинуті величезні кошти, зірвана робота багатьох підприємств. Варто уявити, які гроші були викинуті, аби у робочий час зібрати 100-тисячний мітинг у Харкові чи оплатити більше ста автобусів для перевезення людей із сіл на мітинг у Житомир.

За оцінками експертів, на проведення акції владою з бюджетів усіх рівнів було витрачено більше 60 млг. гривень. Влада і партії, які виступають ініціаторами таких мпоказушних акцій ніби не помічають цинізму власних гасел на захист з так званою імплементацією, бо остання фактично знищує Конституцію, юридично утверджуючи кримінальну диктатуру…

…Слід зазначити, що міліція всіляко сприяла проведенню цих акцій, а суди не прийняли жодного рішення про обмеження таких зібрань…

Натомість скільки брехні, цинізму, насильства та безззаконня проявляється при спробі реалізації громадянами свого права на зібрання з приводу дій влади через обмеження свободи слова в Україні, гоніння на журналістів і Г.Гонгадзе, зокрема. З центру дана вказівка будь-що не допустити проведення в областях таких зібрань громадян. Служби встановили стеження за людьми, які беруть участь у таких акціях. До учасників акцій протесту застосовується насильство, у тому числі й побої.

Все це яскраво продемонстровано 11 січня 2001 року в. м.Харкові. Міліцейським автомобілем було травмовано перешого секретаря Харківського обкому СПУ А.Білогриценка, побито і вилучено документи у зав. відділом цього обкому О.Головаша. Міліція розгромила намети пікетувальників, пошкодила їхні особисті речі. Такі ж дії вчинила і міліція Чернігова, Дніпропетровська, Рівного, де цього ж дня переслідували учасників пікетувань, їх били, насильно вилучали намети та інше майно. Насильницькі дії міліція застосовувала також у Сумах, Чернівцях, Запоріжжі та інших містах. Ці дії супроводжувались незаконним затриманням та обшуками. Такі дії з боку правоохоронців аж ніяк не були їх власною ініціативою, а схвалені центральною владою. Під тиском місцевих чиновників протиправну позицію почали займати суди. Всупереч вимогам ст.39 Конституції , незважаючи на законні підстави реалізації права громадян збиратися мирно, без зброї, суди під тиском адміністрацій на місцях забороняють проведення зібрань громадян, безпідставно притягують учасників акцій протесту до відповідальності. До того ж роблять це приховано та обманним шляхом, як це вчинили Старокиївський районний та Івано-Франківський міський суди…”

Ще однією аферою, яку можна розцінювати не інакше як святотатсво над священним правом громадян на волевиявлення стув минулорічний референдум за так званою народною ініціативою. Варто лишень подивитися, що ж за ініціатори поставили свої підписи у підписних листахза проведення референдуму? Треба думати, що до голосу Леоніда Кучми, який пообіцяв адекватно відреагувати на саботаж результатів референдуму в першу чергу приєднаються громадянин “Х…й Х…йло Х…йович, м.Львів, вул.Наукова 15/17, пасп. КА 319085 (підпис)”, “Піздень Х…йов Міх…йович, Наукова 15/17, паспорт КА 307930 (підпис)”, громадянин “Болт Х…йло (по батькові нерозбірливо), Наукова 15/24, пасп.КА 209032 (підпис) та інші такі ж ініціатори-підписанти за референдум. Перераховані тут “громадяни” без крапок і пропусків у своїх дивних іменах – у львівських підписних листах, які засвідчила місцева влада і уважно прийняла ЦВК і які вдалося перевірити активістам націонал-демократів вже після референдуму. Серед 140 підписів не виявилося ні одного справжнього.

Після цього всього ініціатори “народного волевиявлення“ мали би соромитися самого слова “референдум. Але нічого подібного! Ще 16 червня 2000 року був складений протокол перевірки цих підписних листів і дев’ять львівських обласних організацій політичних партій зробили заяву: “Звертаємося до Генеральної прокуратури України з вимогою порушити кримінальну справу стосовно ініціативної групи м.Львова, яка дозволила собі 100-відсоткову фальсифікацію даних у підписних листах і нахабно принизила нашу національну, громадянську і людську гідність. Своїми фальсифікованими підписними листами завдала моральної шкоди і принизила не тільки львів’ян, але й усіх українців, Центрвиборчком і Президента України п.Кучму, який повірив, що це дійсно народна ініціатива, і не підозрював, що це ініціатива трьох “Х” з партії Демократичний Союз, які значаться під №№6,14,19 у підписному листі №7 папки №1, що знаходиться в секретаря Львівської міської Ради Василя Білоуса”.

Генпрокуратура не відреагувала ані тоді, ані у вересні, коли член президії УНП “СОБОР” Максим Стриха оприлюднив цю трагі-анекдотичну історію в Українській правді”, ані після публікації в “Гранях”. Причому абсолютно зрозуміло, що унікальність львівських підписних листів лиш тільки підтверджує масовий характер цього явища по всій Україні…

…А тим часом Міжнародна правозахисна організація “Репортери без кордонів” “виявила серйозні недоліки” в роботі українських правоохоронних органів під час розслідування обставин зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Про це йдеться в опублікованому звіті місії цієї організації в Україні. “Репортери” вважають, що генпрокурор Михайло Потебенько “проводив слідство, турбуючись передовсім про те, щоб зняти відповідальність та підозру з високопоставлених осіб”. “Репортери” засудили “зневажливе, аби не сказати – глумливе ставлення представників правоохоронних властей до сім’ї та близьких Георгія і висловили “стурбованість з приводу численних погроз і переслідувань видань, що проводять розслідування чи інформують про справу Гонгадзе”.

Організація, яка має право голосу у Раді Європи, рекомендує відновити слідство і призначити нового генпрокурора, а також провести детальне розслідуванняможливої причетності офіційних структур до зникнення журналіста. “За відсутності найближчими місяцями політичної волі з боку властей прояснити справу зі зникненням Гонгадзе “Репортери без кордонів” рекомендуватимуть Раді Європи призупинити членство України в цій організації”, — йдеться у звіті…

doctor online Электронные авиабилеты тут можно поиск и покупка. capture his heart I found the best debt consolidation Calgary lenders here. Just play on line bingo casinos! Mark Browning from USA will surely persuade at guidebook it.