Звіт-2000
про дотримання прав людини у країнах світу
Україна

Підготовлений Бюро демократії, прав людини та праці
Державного департаменту Сполучених Штатів Америки

Україною керують президент, якого обирають прямим голосуванням, та однопалатний парламент, Верховна Рада, половина (225) депутатів якої обирається згідно з пропорційним представництвом, а інша – за мажоритарним мандатом. Діючий президент Леонід Кучма був переобраний після двох турів голосування 31 жовтня та 14 листопада 1999 року. Під час виборчої компанії та балотування були деякі порушення, зокрема ті, на які посилається доповідь Організації з безпеки й співробітництва в Європі та Служби демократичних інституцій та прав людини (ОБСЄ/ОДІПЛ) від 7 березня 2000 р, яка стверджує, що президентські вибори жовтня та листопада 1999 року “не відповідали значній частині приписів ОБСЄ щодо виборів”. Однак майже всі оглядачі погодилися, що результати виборів відображали волю електорату. Незважаючи на численні огріхи та порушення, попередні загальнонаціональні парламентські вибори 1998 та 1994 років також в основному відображали волю виборців.

Президент призначає Кабінет Міністрів і контролює дії уряду. Під час квітневого референдуму, який оглядачі описали як такий, що мав деякі недоліки, проте, ймовірно, відображав волю людей, громадяни схвалили кілька змін до Конституції, які мали б розширити президентські повноваження і збільшити вплив виконавчої влади на парламент. Конституційний суд пізніше скасував дві з шести запропонованих поправок; проте конституційні зміни не було імплементовано до кінця року.

Конституція передбачає незалежне судочинство, але суди фінансуються через Мністерство юстиції, піддаються політичному втручанню та корупції і є неефективними.

Служба безпеки України (СБУ), Міністерство внутрішніх справ (яке контролює різноманітні поліційні сили) та Міністерство оборони несуть рівну відповідальність за внутрішню безпеку і звітуються перед президентом через Кабінет мністрів. Державна податкова адміністрація також має право на законний примус, який застосовує за допомогою податкової поліції. Збройні сили в основному залишалися поза політикою, оскільки цивільній владі загалом вдавалося утримувати ефективний контроль над силами безпеки, хоча корупція в органах влади може призводити деколи до їхнього невідповідного використання.

СБУ та інші державні структури не прямо втручалися в політичний процес шляхом проведення кримінальних та податкових розслідувань щодо політиків, журналістів, впливових бізнесменів. Співробітники сил безпеки припускалися порушень прав людини.

Україна перебуває на складному шляху переходу від планової до ринкової екноміки. Приватний сектор продовжував зростати і зараз становить значну частину економіки. Вперше за час незалежності країна досягла економічного зростання (5%). Проте країна все ще перебуває у серйозній економічній кризі. Хоча уряд досягнув певного прогресу у таких ключових сферах як приватизація, енергетика та державний бюджет, у країні бракує багатьох серйозних реформ, необхідних для тривалого економічного зростання. Промислове виробництво роками переживало різкий спад.

Указ президента про реформу сільського господарства від 1999 року поклав кінець радянській системі державного господарювання у цій галузі. Було прийнято закони, які давали змогу видавати документи про право власності на землю, однак права на власність колишніх працівників колгоспів є слабкими й не визначені чітко. Виробництво у ключових галузях, як наприклад, вирощування пшениці, було нестабільним. Урожай зерна ярових сортів був найгіршим від 1945 року, але збір озимих був найкращим за останні роки.

Згідно з офіційною статистикою, близько половини робочої сили зайнято у промисловості, друга половина приблизно порівно поділена між сферою послуг та сільським господарством, хоча насправді багато промислових підприємств зменшили чи зупинили виробництво.

Експорт диверсифікований і включає метали, хімікати, цукор та напівфабрикати. Річний ВВП на душу населення становив приблизно 669$. Однак мільйони працівників місяцями не отримують зарплату і більшість працівників отримували значну частину своїх доходів із тіньової економіки. Інфляція склала 19% протягом перших півроку, але після червня становила в середньому менше, ніж 0,5% на місяць. Інвестування залишається на низькому рівні; багатьох потенційних інвесторів лякають повсюдна корупція, обтяжливі податки та практика довільного ліцензування.

Безробіття зачепило жінок у більшій мірі: 56% тих, хто офіційно зареєстрований як безробітний, складають жінки. Багатства зосереджені у політичної еліти та директорів державного сектору у таких галузях як металургія, нафта і газ.

Дотримання державою прав людини порушувалося у кількох сферах; з іншого боку уряд продовжував поважати права своїх громадян у інших сферах. Протягом попередніх років міліція та військові вчинили низку незаконних вбивств; за цей рік повідомлень про такі інциденти не було.

У вересні зник видатний журналіст. У листопаді знайшли обезголовлене тіло, яке вважають його трупом. Пізніше цього місяця визначний політичний опонент звинуватив президента у причетності до зникнення. Ці звинувачення не були доведені чи спростовані. Уряд запевнив, що він проводить розслідування зникнення журналіста та тести для ідентифікації трупа, проте до кінця 2000 року справа залишилася нерозкритою і жалюгідне проведення владою розслідування стало джерелом глибокого занепокоєння.

Представники міліції та тюремного нагляду регулярно катували та били затриманих та в’язнів, що деколи закінчувалося смертю. Побиття солдатів строкової служби їхніми колегами (“дідівщина” – прим. ред.) було повсюдним і подекуди його наслідками була смерть. Тюремні умови є жорстокими та небезпечними для життя. Були випадки незаконних арештів та затримань. Поширеною була практика тривалого досудового затримання в поганих умовах, затримані часто місяцями перебували в місцях досудового затримання за злочини, за які, якщо були визнані винними, засуджувалися до коротких термінів ув’язнення, або взагалі не мали їх відбувати. Проблемою є довгі затримки в судових процесах.

Уряд різко карає чиновників, які чинять порушення. СБУ, міліція, прокуратура викликали як внутрішню, так і міжнародну критику за неспроможність провести адекватні дії, щоб приборкати корупцію в органах влади та порушення в уряді. Багато справ, пов’язаних із корупцією на високому рівні, закрили під приводом відсутності доказів. Антикорупційне законодавство застосовувалося суб’єктивно, переважно щодо опонентів в уряді та чиновників низького рівня.

Політичне втручання та корупція негативно впливають на судочинство. Судочинство переобтяжене, неефективне, йому бракує відповідного фінансування та працівників. Ці фактори нівелюють право громадян на чесний суд.

Система кримінального права реформувалася повільно як через недостатні зусилля уряду, так і через брак відповідних економічних ресурсів. Держава продовжувала втручатися у приватне життя громадян, порушуючи право на його таємницю. Влада перешкоджала діяльності служб новин та обмежувала свободу преси, хоча у газетах та журналах можна знайти широкий спектр поглядів. Зокрема втручання державних структур було досить жорстким впродовж періоду перед квітневим референдумом щодо поправок до Конституції, які мали розширити повноваження президента ляхом обмеження влади парламенту; таке жорстке втручання стало також реакцією на висвітлення скандалу навколо зникнення опозиційного журналіста. Ще однією проблемою в медіальній сфері залишалася самоцензура.

Під час виборів президента 1999 року влада втручалася у виборчий процес і чинила тиск на медіа за допомогою податкових перевірок та інших заходів. Особливий тиск чинився на загальнонаціональні телерадіокомпанії. Створювалися деякі обмеження свободи зібрань, також було декілька випадків обмеження свободи асоціацій. Обмеження щодо нетрадиційних релігійних організацій порушували свободу віросповідання. Разом з тим уряд вживав заходів для повернення релігійним громадам власності, вилученої за радянських часів. Були повернуті дві церкви, відбудовані за гроші, виділені з урядових фондів.

Збереглися певні обмеження свободи пересування. Серед них особливу увагу привертає система реєстрації або “прописка”. Але уряд також сприяв поверненню і розселенню у Криму татар-вигнанців.

10 міських голів з кількох регіонів поскаржилися на утиски з боку центральної влади за те, що вони не підтримали президента Леоніда Кучму під час президентської кампанії 1999 року. СБУ контролювала діяльність неурядових організацій (НУО). Проблему також становлять насильство і дискримінація щодо жінок; насильство щодо дітей; суспільний антисемітизм; дискримінація релігійних, расових та етнічних меншин. Влада перешкоджала у створенні профспілкових об’єднань робітників. Важливою проблемою є примусова праця у формі торгівлі жінками та дівчатами для їх сексуальної експлуатації.

Розділ 1. Повага до недоторканості особи, включно зі свободою від:

а. політичного чи іншого незаконного вбивства

Представники влади не подавали інформації про політичні вбивства. Впродовж попередніх років працівники міліції та військові вчинили незаконні вбивства, однак у 2000 році повідомлень про такі інциденти не було.

Протягом попередніх років були повідомлення про те, що міліціонери били людей у витверезниках і деколи вбивали їх (див. Розділ 1. с.).

Службовці збройних сил убивали солдатів у попередні роки під час жорстоких ритуалів посвячення новачків (див. Розділ 1. с.). Відповідно до офіційних даних, від 10 до 12 військовослужбовців були побиті до смерті, а загалом від 20 до 30 смертей стали непрямим наслідком ушкоджень, отриманих під час таких випадків негідного поводження з новобранцями.

Зловживання щодо в’язнів та затриманих і жорстокі умови тюремного ув’язнення деколи призводили до смерті (див. Розділ 1. с.). Статистика щодо смертей у тюрмах за 2000 рік була недоступною. У 1998 році загинув 1901 в’язень та затриманий. Багато з них – внаслідок жорстоких умов утримання.

Всеохопна корупція, зв’язки між держслужбовцями та організованою злочинністю і політична діяльність лідерів організованої злочинності часто розмивали межі між політикою та злочинністю. Політики, політично заангажовані бізнесмени та журналісти ставали жертвами можливо політично вмотивованих – і часом фатальних – нападів. Були заяви щодо причетності влади до зникнення та можливої смерті опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, однак ці звинувачення не були доведені (Розділ 1. с.).

Жодна офіційна статистика щодо вбивств на замовлення не була доступною.

Не було жодного прогресу у розкритті кількох резонансних убивств, скоєних за останні роки. Жодного поступу не було у розслідуванні убивства у 1999 році керівника служби безпеки телекомпанії СТБ чи вбивств голови обласного арбітражного суду Бориса Вихрова та директора місцевої телекомпанії в Одесі Ігоря Бондаря того ж року. Не було також досягнуто прогресу у розкритті вбивств колишнього голови Національного банку Вадима Гетьмана та заступника кримського уряду Олександра Сафонцева, мера міста Шахтарськ і керівника виборчого штабу одного з кандидатів на посаду міського голови Києва. Жодних досягнень не було і в розслідуванні вчинених у 1997 році убивств голови адміністрації Разульненського району, заступника міністра туризму та курортів Криму, відомого бізнесмена Аркадія Табачника або підриву відділу інтенсивної терапії в Сімферополі. У травні 2000 року міліція затримала підозрюваного у вбивстві в 1995 році депутата Верховної Ради Євгена Щербаня.

б. зникнення

16 вересня 2000 року зник відомий журналіст Георгій Гонгадзе. Гонгадзе був редактором інтернет-видання “Українська правда” і часто критикував як владу, так і відомих бізнесменів. У липні, в литі до генерального прокурора він поскаржився на утиски з боку влади, зокрема на стеження та допит з боку Служби безпеки. На початку листопада 2000 року міліція знайшла за межами Києва обезголовлене тіло, яке сім’я та друзі вважали тілом зниклого журналіста. Влада стверджувала, що проводить усебічне розслідування його зникнення. Тіло було надіслане для дослідження судовим експертам, проте його не ідентифікували до кінця року – влада не почала проведення тесту на ДНК до середини грудня.

28 листопада лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз звинуватив президента та інших високопосадових осіб у співучасті у зникненні Гонгадзе. Він також представив аудіокасети, на яких нібито були записані розмови між президентом Леонідом Кучмою, головою його адміністрації Володимиром Литвином і міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком, які обговорювали бажаність викрадення Гонгадзе. Касети надані колишнім співробітником охорони президента не пройшли офіційну ідентифікацію до кінця року.

с. тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання

Конституція забороняє тортури, однак міліція та тюремні чиновники регулярно катували та били затриманих і ув’язнених; було багато повідомлень про такі порушення. Міжнародна Амністія (МА) та інші правозахисні організації продовжували регулярно отримувати інформацію про те, що загони “Беркута” (спеціальний підрозділ міліції) використовували катування та побиття в’язнів як частину регулярних тренувань. ЗМІ повідомляли, що міліція піддавала затриманих до таких видів катувань як “ластівка” (затриманого кладуть на живіт і приковують руки до ніг, примушуючи спину неприродно вигинатися), “слоненя” (на голову в’язня вдягають протигаз і потроху зменшують потік кисню). Проти затриманих використовували також спосіб, який називається “пам’ятник” (в’язня підвішують мотузкою за руки і б’ють). Вимога захисника часто призводить до ще гіршого побиття і деколи затриманих б’ють, поки ті не відмовляться від свого права на адвоката. Немає ефективного механізму скарг на жорстоке поводження чи для отримання відшкодування за такі дії. В’язні можуть надсилати скарги в офіс Уповноваженого з прав людини (Омбудсмена) і до цього офісу надійшли численні повідомлення про катування під час досудового утримання. Проте Омбудсмен не має повноважень для примусу, а держава протягом року не докладала достатніх зусиль, щоб припинити таку практику чи покарати чиновників, які вчинили або сприяли таким порушенням.

За інформацією Омбудсмена, більшість скарг, оприлюднених організацією, стосувалися порушень прав людини правоохоронними органами. У 1999 році Омбудсмена критикували за неспроможність перевірити, чи били в’язнів спецпідрозділи міліції під час регулярних тренувань у в’язниці? Упродовж останнього року Омбудсмен вивчав поводження з в’язнями і дослідив умови їх утримання щонайменше у двох тюрмах. 1 грудня 1999 року Верховна Рада прийняла поправку до Карного кодексу, яка передбачає до 15 років ув’язнення за катування. Однак спостерігачі за дотриманням прав людини повідомляють, що поводження з ув’язненими майже не змінилося після прийняття цього закону.

Міліція також утискала циган, зокрема в Закарпатській області, а також ображала й утискала темношкірих людей (див.: Розділ 5). Міліція також дозволяла собі невідповідну поведінку щодо журналістів та біженців (див.: Розділ 2, а, та Розділ 2, d). Корупція в правоохоронних органах також залишається серйозною проблемою.

Продовжували надходити повідомлення щодо поганих умов служби та насильства проти призовників у збройних силах. Є підозри щодо старших офіцерів, які вимагали від новобранців жебракувати за їжу та гроші. Старші солдати часто били новобранців, деколи до смерті (див.: Розділ 1, а). Покарання, передбачене за скоєння чи покривання таких дій не було ефективним стримуючим фактором для подальшого вчинення таких порушень. З 1991 по 1998 рік 450 солдатів було засуджено за насильство проти колег; близько 200 військових було покарано у 1998 році за жорстокі ритуали посвяти новобранців (від 10 до 12 призовників були побиті до смерті, від 20 до 30 померли від ушкоджень, отриманих під час таких ритуалів).

Кілька політично активних особистостей були поранені під час замахів. У лютому невідомі нападники побили народного депутата Олександра Єльяшкевича неподалік від готелю, де мешкають члени парламенту. П’ятеро підозрюваних були звинувачені в організації теракту у жовтні 1999 року, у якому була легко поранена кандидат у президенти Наталія Вітренко та отримали ушкодження ще понад 30 осіб. Жодного прогресу не спостерігалося в розслідуванні поранення у квітні 1999 року вогнепальною зброєю представника Київського муніципалітету Миколи Підмогильного та обстрілу у листопаді 1999 року міського голови Вінниці Дмитра Дворкіса.

Упродовж року були випадки завдання шкоди представникам преси під час насильницьких інцидентів. У липні на репортера газети “33-й канал” Анатолія Жучинського напали поблизу його будинку. Він пов’язав напад зі своїми політичними оглядами. У серпні двоє чоловіків напали на Валентину Васильченко, журналістку черкаської газети “Антена”, на сходах біля її квартири. Вона кваліфікувала напад як помсту за викриття кримінальних груп, які вона робила в своїх статтях. У вересні Микола Северін, редактор незалежної газети, що виходить у Луганську, був атакований біля свого будинку нападниками, озброєними цеглинами. Причиною нападу він вважає свої критичні репортажі. Жодного прогресу не досягнуто у розслідуванні вибухів у офісах Меджлісу татар і лідера Комуністичної партії Криму Леоніда Грача у 1999 році в Сімферополі. Звинувачення з боку опозиційного кандидата у президенти Євгена Марчука щодо причетності Адміністрації президента до фальшивого повідомлення про закладення бомби, яке зірвало зустріч з його представниками на місцях у 1999 році, не були доведені.

У 1998 році уряд створив управління контролю запокараннями, яке мало би наглядати за реформою системи виправних закладів і служити адміністративним центром цієї системи. Нове управління створювалось як підрозділ міністерства внутрішніх справ, але президентський указ 1999 року надав йому статус незалежного урядового агентства. Однак правозахисні групи повідомляють, що така зміна статусу не вплинула на його діяльність. Уряд і надалі не карав тюремних та міліцейських чиновників, які використовували насильство проти в’язнів або спонукали до такого насильства.

Протягом року не покращувалися умови утримання в’язнів, які є жорстокими, небезпечними для життя і не відповідають мінімуму міжнародних стандартів. Тюремні чиновники залякували та принижували в’язнів. Частково через серйозну економічну кризу, в’язниці та установи попереднього затримання були переповнені й не мали відповідних санітарних та медичних засобів. Відповідно до офіційної статистики, фінансування в’язниць зменшилось майже на 14% за останні три роки. Впродовж року уряд оголосив амністію 34 800 засудженим, намагаючись зменшити перенаселення виправних закладів. Оскільки в країні не має розвиненої системи умовних покарань і закон не відрізняє важких злочинів від дрібних, щонайменше третина в’язнів була засуджена за незначні правопорушення.

Умови досудового затримання зазвичай не відповідають мінімуму міжнародних стандартів. Були випадки перевищення часу перебування в слідчих ізоляторах, затриманих залякували та принижували тюремна охорона та інші в’язні. Ці заклади також зазвичай переповнені. Наприклад, у закладі досудового затримання у Києві перебуває 3 500 осіб, хоча він розрахований на 2850.

Згідно з офіційними повідомленнями інформація щодо фізичного стану стін та огорож в тюрмах та камерах попереднього затримання є державною таємницею. Однак преса вільно повідомляла про жахливі умови у тюрмах. У 1998 році трапилася 1901 смерть у тюрмах та місцях попереднього затримання, тобто рівень смертності у тюрмах був утричі вищий ніж загалом по країні. Незадовільні санітарні умови призводять до смертей внаслідок таких хворіб, як туберкульоз та дизентирія. Частими є випадки убивств однокамерниками та самогубств. Умови у виправно-трудових колоніях та лікувально-трудових провілакторіяхдля алкоголіків Мінстерства внутрішніх справ (ЛТП), де агресивних пацієнтів лікують примусово за рішенням суду, не дуже відрізняються від умов утримання у тюрмах. Фактично не проводиться жодного лікування. Згідно зі статистикою на березень 2000 року продовжували діяти 12 ЛТП, у яких перебувало близько 3 тис. примусових пацієнтів. Хоча протягом року деякі із цих закладів передали Міністерству охорони здоров’я, уряд не виконав взятого раніше зобов’язання щодо передачі цьому міністерству усіх ЛТП. Міліція має право примусово забирати до спеціальних витверезних закладів будь-кого, хто з’являється п’яним у громадських місцях.

Правозахисні групи повідомляють про приниження, обкрадання або навіть побиття затриманих у таких закладах з боку міліції (див.: Розділ 1, а). У серпні 1999 року уряд прийняв постанову про закриття таких закладів до кінця 2000 року, однак на кінець цього року деякі заклади продовжували діяти.

Уряд і надалі не забороняв правозахисникам візити до в’язниць, однак вони стверджують, що насправді було складно отримати допуск до тюрем. Повідомляється про випадки, коли в’язням забороняли переписку, а побачення з родичами обмежували до одного разу на рік. В’язні можуть поскаржитися Уповноваженому з прав людини про умови утримання, але правозахисні групи повідомляють про випадки, коли в’язнів карали за подання скарг.

d. cвавільного арешту, затримання або вигнання

Свавільні арешти та затримання залишаються проблемою. Закон передбачає, що влада може затримати підозрюваного на 3 дні без ордера, після чого має бути виданий ордер на арешт. відповідно до Конституції лише суди можуть видавати ордер на арешт, але за її перехідними положеннями, прокуратура зберігає за собою таке право до 2001 року. Максимальний період утримання під вартою після звинувачення становив 18 місяців, але закон не обмежує сукупний час утримання до і під час суду. Закон дозволяє громадянам оскаржувати арешт у суді чи подавати апеляцію до прокуратури. Конституція вимагає негайного повідомлення членів сім’ї про арешт, але це положення часто не виконується на практиці.

Згідно із законом суд має початися непізніше, ніж через три тижні після висунення звинувачень, але ця вимога рідко виконується через перевантаженість судової системи. Можуть пройти місяці, доки обвинуваченого притягнуть до суду; ситуація не покращилася протягом року. Складні справи можуть тягнутися роками доки дійдуть до суду. Хоча поправка до Кримінально-процесуального кодексу від 1996 року дозволяє заставу, вона рідко використовується. Деколи застосовується заборона на виїзд за межі певної території. Звинувачені зазвичай перебувають без застави у місцях досудового утримання кілька місяців. На жовтень 2000 року налічувалося 228 000 в’язнів, 48 000 з яких перебували під досудовим арештом.

Конституція передбачає компенсацію за незаконний арешт, затримання і засудження, але немає відомостей, що хтось звертався до цього положення. Повідомлення свідчать, що така бездіяльність є скоріше результатом зневіри у правосуддя, ніж відсутності незаконних чи свавільних затримань. Згідно з законом захисник має бути наданий безплатно тим, хто не може собі дозволити його плачувати, з моменту затримання чи висунення звинувачень, залежно від того, що булошвидше. Кількість адвокатів є недостатньою, щоб захистити підозрюваних, що затримані незаконно чи занадто довго утримуються в надзвичайно поганих умовах. Хоча поняття надання захисників державою у принципі існує, громадські захисникичасто відмовляються захищати бідних через нзьку оплату державою. Перебуваючи під вартою, підозрюваний має право розмовляти з адвокатом наодинці, однак правозахисні групи повідомляли про відхиленняпривілею спілкування адвоката з клієнтом чи тюремними чиновниками. Щоб захистити обвинуваченого, кожна слідча справа мусить містити підписаний ним документ, який засвідчує, що йому пояснили звинувачення, висунуті проти нього, його право на адвоката і право не давати свідчень проти себе та своїх родичів. Апеляційний суд може відхилити вирок або призначити новий процес, якщо цього документа нема. Оскільки обвинувачувані ставали все більше обізнаними щодо своїх прав, вони наполягали на виконанні цих процедур. На жаль, багато осіб залишилися необізнаними щодо цих застережних процедур.

Держава інколи звинувачує осіб, які відкрито критикували владу (зазвичай опозиційних політиків або редакторів чи журналістів опозиційної преси) у кримінальихнаклепах чи порушеннях податкового законодавства (див.: Розділ 2, а). У серпні 2000 року Олександра Тимошенка, чоловіка віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та його ділового партнера заарештували за звинуваченням у привласненні державних коштів. Намагання Тимошенко реформувати енергетичний сектор викликали серйозний спротив, особливо з боку впливових бізнесменів, пов’язаних із владою. Хоча розслідування велося вже тривалий час до того, деякі оглядачі вважають, що вибір часу арештів був розрахований так, щоб за їх допомогою можна було чинити тиск на Ю.Тимошенко.

У травні 1999 року міліція в Мукачево затримала 70 осіб, переважно циган, на місцевому базарі за нелегальну торгівлю. Їх утримували без висунення звинувачень 2 дні та примушували виконувати ручну роботу для офіцерів міліції. У липні 1999 року трьох циганських жінок затримали для встановлення особи. Їх примусили мити відділеня міліції, але звільнили, коли лідер циганської НУО виступив на їх захист. Протягом 2000 року не було повідомлень про інциденти з циганами.

Міліція також свавільно затримувала громадян для детальної перевірки документів чи огляду засобів пересування.

Корупція чиновників є повсюдною. Держава явно використовувала антикорупційне законодавство вибірково, в політичних цілях. У той час, як антикорупційні закони застосовуються до чиновників низькогорівня, такі заходи не вживаються щодо високих посадових осіб. У 1999 році міського голову Василькова Валерія Поповича затримали на короткий час за звинуваченнями в корупції після скарг на утиски влади через його підтримку опозиційного кандидата мороза під час виборів президента у 1999 році. Звинувачення проти Поповича зняли в січні, проте у лютому він пішов зі своєї посади під тиском обласної влади.

У 1999 році кілька осіб, звинувачених у карних злочинах та корупції, заявили, що вони стали жертвами репресій через їхню підтримку колишнього прем’єр-міністра, опозиційного політика Павла Лазаренка, якого зараз судять за кордоном за відмивання грошей. Колишні урядовці Петро Шкудун, Микола Сивульський та Василь Коваль заявили, що їхні справи політично вмотивовані через їхні зв’язки з Лазаренком. У грудні 1999 року Коваля було засуджено до 5 років в’язниці за звинуваченням у корупції. У червні 2000 року Сивульського, що у цей час був помічником Юлії Тимошенко, яку теж пов’язують з Лазаренком, було знову заарештовано за звинуваченням у корупції.

Уряд не використовує примусового вигнання.

е. відмови у чесному відкритому суді

Конституція України передбачає незалежне судочинство, однак на практиці воно піддається серйозному політичному втручанню з боку виконавчої влади і страждає від корупції та неефективності. Суди фінансуються через Міністерство юстиції, що дозволяє державі втручатися у судовий процес. Згідно з повідомленнями, президентська адміністрація також продовжує стару радянську традицію з використанням “телефонного права”.

Заснування незалежної судової системи, передбачене Конституцією, чекає на прийняття імплементаційного законодавства. А тому судочинство продовжує функціонувати за радянськими принципами. Більшість суддів та прокурорів було призначено за радянських часів, а призначення судових чиновників погоджують з інтересами виконавчої влади. Вища рада юстиції, яка схвалює призначення суддів та виносить їм покарання, складається переважно з високопосадових представників виконавчої влдаи, включно з генеральним прокурором і головою Служби бузпеки. Юристи, які займаються правами людини, заявляли, що судочинство не було у 2000 році вільним від впливу уряду, зокрема на регіональному та місцевому рівнях. Наприклад, голова суду призначається безпосередньо виконавчою владою і має значний вплив на результат судових процесів через розподіл справ між суддями, контроль за працівниками та їх підвищенням по службі, а також за розподілом соціальних допомог, що надаються суддям.

Були повідомлення про голів судів, які навмисне перевантажували вільнодумних суддів занадто великою кількістю справ, а потім вживали проти них дисциплінарні заходи за те, що ті не повністю виконували свою роботу. Є повідомлення з достовірних джерел, що голови судів регулярно виконували інструкції представників виконавчої влади. Так само Міністерство юстиції та голови судів контролювали надання житла суддям. Судді, чиї рішення не узгоджувалися з виконавчою владою, отримували квартири далеко від центрів міст або були повністю проігноровані, коли з’являлися більш відповідні квартири.

Судовій системі бракує відповідних кадрів та фінансування, що породжує неефективність та корупцію. Судова система отримує все своє фінансування від Міністерства юстиції. Бюджетне фінансування, виділене урядом у 1999 році, покривало лише половину усіх потреб судочинства за той рік; рівень фінансування у 2000 році також оцінювався як невідповідний. У 1999 році Верховний Суд подав запит до Конституційного Суду щодо законності практики свавільного обмеження урядом бюджету судової системи. У цій петиції Верховний Суд скаржився, що районні суди отримали лише 51% необхідного фінансування, військові суди – 33%, а обласні – 62%. Конституційний Суд постановив, що практика уряду щодо обмеження бюджету на судочинство була неконституційною. Ця сспроба уряду зменшити судовий бюджет та подібні спроби попередніх років виразно продемонстрували залежність судової системи від виконавчої влади та готовність виконавчих структур використовувати цю залежність.

Впливовість та незалежність судової системи підриває також поганий стан виконання судових рішень у цивільних справах. Норми, які вимагають кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень, використовуються рідко. Зокрема, виконанню чинять перешкоди, якщо рішення суперечать інтересам виконавчої влади. Генеральний прокурор, голова Верховного Суду, голови обласних судів і голова Київського міського суду (чи заступники цих осіб) можуть тимчасово призупиняти рішення судів, що призводить до втручання, маніпуляцій і корупції.

Багато хто з місцевих оглядачів розглядають Конституційний Суд як найбільш незалежний судовий орган країни. Правозахисники стверджують, що саме КС підтримував баланс справедливості. Однак у березні 2000 року він постановив, що запропонований президентом референдум щодо розширення президентських повноважень, був конституційним, хоча й відхилив два з початкових шести питань. Оглядачі вважали це свідченням пропрезидентського ухилу.

Невеликим був прогрес у імплементації положень Конституції 1996 року, якіпередбачають цілковиту перебудову судової системи, що її мали завершити до червня 2001 року включно із запровадженням апеляційних судів. Намагаючись втигнути до червня 20001 року, президент заснував у серпні минулого року Раду з питань реформування судочинства, однак вона не досягла значних результатів і наприкінці року у парламенті не пройшов новий закон про судочинство. Очікуючи на прийняття необхідного законодавтсва, судова система все ще організована за радянським зразком, за винятком Конституційного Суду.

Судову систему складають Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції, арбітражні та торговельні суди. Суди загальної юрисдикції та арбітражні суди організовані на трьох рівнях: районні суди, обласні суди, Верховний Суд та Вищий Арбітражний Суд. Суди загальної юрисдикції поділяються на кримінальні та цивільні відділи. Військові суди розглядають лише справи, пов’язані з військовослужбовцями.

Конституційний Суд складається з 18 членів, призначених на дев’ятирічний термін порівну Президентом, Парламентом і З”їздом суддів. Конституційний Суд є єдиним органом, який може тлумачити норми законів та Конституції. Він також визначає конституційність законів, президентських указів, постанов Кабінету Міністрів, законодавчих актів Автономної Рреспубліки Крим. Президент, щонайменше 45 депутатів парламенту, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини та кримський парламент можуть подавати запит до Конституційного Суду. Громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду через уповноваженого з прав людини, хоча на практиці він і без цього положення має таке право. У певних визначених випадках Конституційний Суд може тлумачити закон для окремих громадян, якщо вони нададуть неспростовні докази порушення конституційних норм або різної їх інтерпретації різними державними органами. Проте лише 4 з близко 8000 подань були прийняті до розгляду на початок 1999 року.

У межах діючої судової системи справи розглядаються суддями, які засідають по одному, деколи з двома громадськими експертами (“мировими суддями” або професійними присяжними з певною правовою підготовкою), чи по троє під час розгляду більш серйозних справ. Конституція передбачає публічні суди за участю судді, громадських експертів, державного обвинувача, захисту і жюрі (коли його участі вимагає закон). За деякими винятками, цих вимог дотримуються на практиці. Однак імплементаційне законодавство в сфері кримінального процесу, згідно з яким мали бути запроваджені жюрі, не було прийняте. Складні справи можуть розслідуватися роками, доки дійдуть до суду. Тим часом підзахисні перебувають у досудовому затриманні. Поправка 1996 року до прийнятого за радянських часів кримінально-процесуального кодексу запроваджує заставу, але покищо її використовували рідко.

Поширеними є твердження про вплив організованої злочинності на судові рішення. Міністерство юстиції повідомило, що в 1997 році до 135-ох суддів застосовували дисциплінарні покарання, 22-ох звільнили, а п’ятьох притягнули до суду за хабарництво. Жодного з суддів, що працюють у судах вищого рівня, не було покарано. Кримінальні елементи часто використовують залякування, щоб змусити жертв і свідків відмовитися або змінити свої свідчення. Згідно з вимогами закону, суддів, свідків, підзахисних та їх сім”ї має охороняти спеціальний підрозділ міліції. Однак підрозділ все ще не сформували, і учасники судового процесу є вразливими до тиску. Існує закон про захист свідків, але йогодія тимчасово припинена через брак коштів. Згідно з законом, прийнятим у березні, імена та адреси жертв і свідків мають триматися в таємніці, якщо вони просять охорони через страх за своє життя.

Прокуратури, як і суди, організовані на районному, обласному та республіканському рівнях. Вони підзвітні лише Генеральному Прокурору, якого призначає Президент і затверджує парламент на п’ятирічний термін. Обласні та районні прокурори призначаються Генеральним Прокурором.

Хоча прокурори та захисники мають за законом рівний статус, насправді прокурори є набагато більш впливовими. Прокуратура виконуючи свою досудову слідчу функцію, діє на практиці як велике жюрі. Прокурор може ініціювати розслідування через свою структуру або проводити розслідування, ініційовані Міністерством внутрішніх справ чи СБУ. Прокурори також мають право видавати ордери без схвалення суду та тимчасово припиняти дію судових рішень, ставлячи таким чином прокуратуру вище від суду в правовій їєрархії. У кількох випадках прокуратура використовувала свої повноваженні щодо перегляду судових рішень, щоб анулювати рішення, які не відповідали політичним чи економічним інтересам президентської адміністрації, й передавали справи на повторний розгляд до іншого суду. Генеральна Прокуратура практикує вибірковий підхід до обвинувачення й ініціює розслідування щодо високопосадових осіб, якщо звинувачений входить до оточення президента.

Конституція значно зменшує повноваження прокурора, обмежуючи їх обвинуваченням, представництвом громадських інтересів у суді, наглядом за розслідуваннями та виконанням рішень суду. Проте за відсутності нових Карного та Кримінально-процесуального кодексів, які мали б імплементувати конституційні обмеження, перехідні положення Конституції дозволяють прокуратурі проводити розслідування та здійснювати загальний нагляд за дотриманням законності. У листопаді 1997 року Конституційний Суд тлумачив Закон про прокуратуру і постановив, що громадяни можуть оскаржувати рішення прокуратури в суді.

Конституція містить процедурні положення для забезпечення чесного суду, включно з правом підозрюваного чи свідка свідчити проти себе та своїх родичів. Проте, доки не прийняте законодавство, яке б імплементувало ці конституційні положення, продовжує діяти типово радянська система кримінального судочинства. Хоча визнається презумпція невинності, відсоток засуджених мало змінився від радянських часів. Результатом майже усіх закінчених справ є засудження.

Згідно із офіційною статистикою, в першій половині 1999 року було 114600 засуджень, від 36 до 39 відсотків яких передбачали тюремне ув’язнення. Було виправдано всього 494 підсудних, що на 11% більше, ніж за такий самий період 1998 року, коли за першу половину року було 113902 засудження і 375 виправдань. Однак, оскільки судді часто спрямовують справи, які не хочуть закінчувати засудженням, назад у прокуратуру для “додаткового розслідування” (яке зазвичай призводить до закриття справи), ця статистика є дещо оманливою. Крім того, є свідчення, що підозрювані часто підкуповують судових чиновників, щоб зняти обвинувачення до того, як справа потрапить до суду, зменшити вирок або пом’якшити його.

Повідомлень про політичних в’язнів не було.

f. свавільного втручання у приватне, сімейне життя, помежкання чи кореспонденцію.

Власті порушували право громадян на таємницію. Конституція вимагає, щоб ордери на обшук видавав суд, але це положення досі не імплементоване, тож прокурори продовжують видавати такі ордери. СБУ може проводити нав’язливі стеження та обшуки без ордера, з дозволу Генерального Прокурора, який номінально виконує нагляд за цією функцією СБУ. Однак, межі, в яких Генеральний Прокурор здійснює свої повноваження щодо погляду за діяльністю СБУ та запобігання перевищенню повноважень представниками сил безпеки, не визначені.

Конституція надає громадянам право отримувати доступ до будь-якого досьє СБУ, що стосується їх та вимагати відшкодування фізичної та моральної шкоди, завданої під час розслідування. Проте, цього права не існує на практиці, оскільки не прийнято відповідного імплементаційного законодавства.

Збереглися деякі пережитки радянських контрольних механізмів. Немає потрібних процесуальних норм і співробітники міліції мають право свавільно зупиняти людей та автомобілі для тривалих перевірок документів і оглядів засобів пересування. У лютому Міністерство внутрішніх справ дало державтойнспекції наказ припинити практику зупинки автомобілів без підстави; однак цей наказ не справив відповідного впливу. Міліція може без підставно затримати громадянина для визначення особи не більше, ніж на 3 години. Були повідомлення про порушення цього права.

Журналісти, які критикують уряд або висвітлюють діяльність опозиційних політиків, повідомляли, що за ними часто стежать агенти СБУ; що їх телефони прослуховують (див. Розділ 2, а).

За діючою системою “прописки” у всіх внутрішніх паспортах стоять штампи, які вказують місце проживання та матримоніальний статус. Уряд висловив намір скасувати систему прописки, але покищо не досягнув значного прогресу.

Закон про об”єднання громадян забороняє представникам міліції, СБУ та збройних сил вступати до політичних партій. Під час парламентських виборів 1998 року масовий, і можливо примусовий, вступ представників державного сектора й урядових установ поповнив ряди пропрезидентських партій, зокрема Народно-демократичної (див. Pозділ 2, b).

Не було повідомлень щодо використання в політичних цілях психіатрії; однак преса та правозахисні групи повідомляли про її використання з економічних причин. В осіб, що були сторонами в спорах щодо власності, спадку чи розлучень, неправильно визначали шизофренію і тримали в психіатричних закладах. Такі спори часто спричиняють корупцію психіатричних експертів та судових чиновників. У лютому Верховна Рада прийняла новий Закон про психіатрію, який забороняє політичне або інше не медичне використання психіатрії і забезпечує гарантії такого використання. Однак представники організацій, що займаються поглядом за захистом прав людини, повідомляють, що закон не був впроваджений у життя до кінця року і тому використовувалася стара радянська система класифікації психічних хвороб. Особи, в яких визначили психічні хвороби, можуть утримуватися і лікуватися примусово, як такі, що не відповідають за свої дії; їх можуть позбавити громадянських прав без їхньої присутності на судових слуханнях та повідомлення про рішення суду. На цей момент діє старе радянське психіатричне законодавство 1988 року. У країні нараховується близко 1,2 мільйона пацієнтів психіатрії.

Упродовж трьох днів після примусового скерування в лікарню пацієнта мають оглянути 3 лікарі. Пацієнтів (включно із засудженими)_ після цього має оглянути впродовж року вища обласна психіатрична комісія. За повідомленням Української психіатричної асоціації, Міністерство охорони здоров’я не завжди співпрацювало з правозахисними організаціями, що намагалися встановити нагляд за використанням психіатрії.

Розділ 2. Повага до громадянських свобод

а. Свобода слова та преси.

Конституція та закон 1991 року передбачають свободу слова та преси, проте на практиці влада втручалася у діяльність ЗМІ і обмежувала ці права шляхом широкого використання податкових перевірок, позовів за наклеп, субсидування позитивно налаштованих до влади ЗМІ, залякування журналістів. Крім цього, журналісти повідомляли, що піддавалися більш прихованим формам тиску, зокрема з метою забезпечення позитивного висвітлення діяльності президента, що спричинило посилення самоцензури. Уряд має у власності чи контролює більшість радіо- та телеканалів, які є основним джерелом інформації для більшості громадян. З іншого боку є досить велика кількість газет та журналів, які підтримують інші політичні погляди і люди мають можливість (яку часто використовують) критикувати владу без репресивних наслідків. Інтернетівські видання, зокрема “Українська правда”, хоч і мають обмежену кількість читачів, відіграють важливу роль у висвітленні зникнення Георгія Гонгадзе та скандалу навколо заяв про причетність до цієї справи президента (див. Розділ 1, b).

Друковані ЗМІ, як незалежні, так і урядові, продемонстрували тенденцію до самоцензури у справах, які влада, зокрема президент, вважали занадто гострими. Засновуються приватні газети, які мають можливість функціонувати на чисто комерційній основі, але дуже небагато з них є прибутковими. Однак вони піддаються різним формам тиску, таким як контроль за доступом до дешевого газетного паперу, виробництво якого субсидується державою; залежність від політичних покровителів, які можуть посприяти в отриманні фінансової допомоги від Державного фонду підтримки преси; жорсткий нагляд з боку представників влади, особливо на місцевому рівні; політично вмотивовані перевірки податкових інспекторів.

У 1997 році Президент видав Указ про підтримку преси, який вимагає від Кабінету міністрів складсти перелік видань, що потребують державної підтримки, включно з тими, які видають центральні та місцеві органи влади, громадські організації, асоціації, спілки, освітні установи та редакційні колективи. Журналістська громада вважала, що цей указ був спрямований на посилення контролю за пресою шляхом підтримки її лояльних представників.

У грудні президент видав указ, що захищає свободу преси, однак оглядачі стверджують, що він не приніс серйозних результатів. Залежність більшості друкованих видань від патронату влади стримувала їх від критики, особливо на місцевому рівні. Державний комітет інформаційної політики застеріг деякі періодичні видання від розпалювання міжнаціональної ворожнечі та проведення антидержавної пропаганди і звернувся до прокуратури з проханням почати розслідування щодо цих ЗМІ. У грудні суд у Харкові оштрафував місцевий осередок “Просвіти”, організації, яка пропагує українську мову та культуру, і зобов’язав її припинити видання своєї газети, оскільки вона надрукувала антисемітську статтю. Це був перший випадок, коли суд покарав видання за антисемітські матеріали.

Комітет захисту державних таємниць має визначені в загальних рисах повноваження щодо всіх ЗМІ. У 1997 році Кабінет міністрів прийняв постанову, яка дала конкретніше визначення “державної таємниці”, включивши у це інформацію про страти, стан в’язниць, місць досудового утримання та установ примусового лікування алкоголіків (“Стан тюрем” означає фізичний стан тюремних стін та загорож, а не умов ув’язнення). Преса може повідом ити про погані умови у в’язницях без жодних перешкод. Журналісти стверджують, що комітет, у принципі, не втручався у їхню діяльність (див.Розділ 1, с).

Уряд чинив тиск на ЗМІ, щоб домогтися підтримки квітневого референдуму про внесення до Конституції змін, що розширюють повноваження президента. У березні Державна податкова інспекція України тимчасово заморозила рахунки газети “Сільські вісті” (яка виступала проти референдуму і підтримувала кандидата від соціалістів Олександра Мороза на президентських виборах 1999 року) та конфіскувала її запас паперу. У вересні податкова адміністрація оштрафувала “Сільські вісті” більш, ніж на 178000 доларів (1 мільйон гривень) за ухилення від сплати податків. У жовтні “Сільські вісті” припинили вихід через серйозний фінансовий тиск. Пізніше видання газети відновилося, але вона все ще переживала фінансові проблеми.

У квітні у новоствореної газети “Итоги” вилучили майно, відключили телефони і провели податкові перевірки головного інвестора після виходу статті, що критикувала високопосадову особу. Газета перестала виходити після виходу усього п’яти номерів.

Влада (як центральна, так і місцева) регулярно піддавала опозиційні газети позаплановим податковим перевіркам, а такожпожежним та будівельним іспекціям. Під час президентських виборів 1999 року уряд спричинив закриття принаймні однієї опозиційної газети – “Політика”. Представники влади пустили в хід більш, ніж 20 кримінальних та цивільних справ про наклепи проти редактора “Політика” Олега Ляшка, вимагаючи більш, ніж 40 млн. оларів (220 мільйонів гривень) відшкодування. Ляшка виправдали по одній із кримінальних справ (за звинуваченням в наклепі на президента та його помічників), але це рішення переглянули у грудні 1999 року. Під час грудневих слухань час суду над Ляшком був попередньо призначений на січень 2000 року. У січні Державний комітет з інформаційної політики відмовився зареєструвати нове видання Ляшка “Свобода”. У лютому комітет переглянув своє рішення і “Свобода” почала виходити. Проте представники влади почали тиснути на Ляшка, щоб той змінив тональність матеріалів, тому газета відчувала певні фінансові проблеми, які не дозволяли їй виходити регулярно. У березні на Ляшка напали біля входу в його дім після того, як вийшла критична стаття про одеського бізнесмена. Спочатку Ляшко звинувачував владу, але потім почав вважати організатором нападу цього бізнесмена. Подальше розслідування не проводилося і нікого звинувачено не було.

Щодо газети “День”, яка підтримувала кандидата в президенти і колишнього прем’єр-міністра Євгена Марчука під час виборчої кампанії 1999 року, було проведено 25 податкових перевірок між січнем і липнем 1999 року. Після того, як Марчука призначили секретарем Ради національної безпеки та оборони, “День” став менш критичним і часті податкові перевірки припинилися.

У 1999 роціпарламент прийняв постанову щодо медіа, яка вимагала розслідування всіх скарг про утисски недержавних ЗМІ з боку Державної податкової інспекції, Генеральної прокуратури чи Адміністрації президента. Журналісти стверджують, що ця постанова практично не принесла результатів.

Представники влади часто використовують кримінальні справи про наклеп або цивільні позови, що стосуються нібито завданої шкоди “честі та гідності особи”, щоб покарати критиків. Стаття 7 Цивільного кодексу дозволяє кожному, включно із державними службовцями подавати позов про відшкодування збитків, якщо подана інформація є неправдивою чи ображає честь і гідність особи. Стаття 125 Карного кодексу передбачає ув’язнення до трьох років за наклеп. Немає різниці між приватними особами та державними службовцями (крім президента), як немає й обмеження суми відшкодування. Відповідно, будь-який журналіст, який публікує статтю з критикою державних посадових осіб, піддається ризику бути притягнутим до суду.

Генеральний прокурор може висувати звинувачення щодо злочинного наклепу. За статистикою Міністерства юстиції, у 1998 році 123 осіб засудили за злочинний наклеп з них 7 – до тюремного ув’язнення. Відповідно до інформації Спілки журналістів, журналісти програвали дві з трьох справ проти них у суді. У 1999 році було відкрито близько 2250 справ про наклеп. Точні дані за цей рік недоступні, однак аналітики ЗМІ очікують приблизно такої ж кількості справ. Журналісти скаржаться, що відсутність обжмеження суми відшкодувань може використовуватися для припинення діяльності опозиційної газети.

Деколи штрафи були такими великими, що податкова інспекція заморожувала рахнки та конфісковувала майно, щоб забезпечити їх сплату. Зрозуміло, що значна частина позовів про наклеп або образу особистої гідності була політчино вмотивованою. Більше того, навіть коли дії податкової інспекції визнаються недійсними відповідним судовим рішенням, витрати для фінансування газети є непоправними. Інші рахунки залишаються замороженими, доки розгляд апеляцій не завершиться. Незалежні газети піддаються ще одній формі фінансового тиску, коли конкурують з пропрезидентськими, які мають значно меншу ціну. Газети, пов’язані з президентською адміністрацією, часто фінансуються багатими союзниками президента. Загроза численних позовів на великі суми використовувалася також для тиску на власників опозиційних газет, щоб вони продали свою частину політичним опонентам.

У березні львівську газету “Експрес”, яка критикувала місцеву владу, оштрафували на 26785$ (150 000 гривень) за наклеп. Журналісти та студенти протестували проти цього рішення, і у серпні обласний суд скасував рішення суду нижчої інстанції. Журналісти деколи піддавалися нападам, пов’язаним з їхньою професійною діяльністю. Деякі журналісти повідомляли про погрози арешту або нападів під час розслідування кримінальної справи або чиновницької корупції (див.Розділ 1, с). Через зрощування організованої злочинності з державними службовцями важко визначити, чи ці напади та погрози були політично вмотивованими.

Незважаючи на тиск з боку влади та самоцензуру, велика кількість газет та журналів, кожна з яких підтримує погляди свого спонсора, забезпечує широку різноманітність думок. Вільно розповсюджуються іноземні газети та журнали.

Радіокомпанії, основне джерело новин та інформації для більшості громадян, є державними або приватними, що піддаються тиску з боку влади, яка протягом року вживала заходів для посилення контролю за цим сектором. У 1998 році уряд передав державні засоби створення та передачі радіосигналу від Держтелерадіо (Державного комітету телебачення та радіомовлення) під безпосереднє управління Міністерства інформації (пізніше реорганізовано в Державний комітет інформаційної політики). Президент і парламент призначають кожен половину членів Національної ради з телебачення і радіомовлення, яка видає ліцензії та розподіляє час мовлення. Президент Кучм не призначав свою половину Ради до червня, доки парламент не замінив 4-х попередньо призначених ним членів. За відсутності функціонуючої Ради виконавча влада фактично отримала повний контролб за діяльністю медіа під час президентських виборів та періоду перед квітневим референдумом.

Інші державні органи використовували відсутність Ради для утисків опозиційних радіостанцій. Наприклад частота необгрунтованих податкових перевірок значно зросла у період, коли не функціонувала Рада. Державна служба електрозв’язку вдесятеро збільшила оплату радіочастот у 1999 році без відповідного схваленння Ради. Зростання ціни більш болюче вдарило по незалежних станціях, оскільки державні канали дістали можливість ігнорувати оплату частот. Закон зобов’язує приватні та іноземні компанії отримувати ліцензію для створення і використання їхніх власних засобів передавання.

Під час президентських виборів 1999 року уряд збільшив тиск на теле- та радіостанції, використовуючи податкові перевірки та інші заходи і примусив щонайменше п’ять телеканалів (чотири у Криму і один у Дніпропетровську) закритися. Багато хто звинувачував адміністрацію у тому, що вона продовжувала використовувати державні структури, зокрема, податкову інспекцію для тиску на опозиційні ЗМІ та бізнесменів, які підтримують її політичних опонентів. Під час виборів 1999 року телеканал СТБ, одне із найбільш врівноважених та незалежних ЗМІ, піддавався серйозним утискам з боку владних структур: погрожували закриттям каналу та арештом його власності, якщо фінансовий та редакційний контроль не передадуть прибічникам президента. Працівників каналу піддавали нападам, телефонним погрозам, крадіжкам та судовим позовам. У серпні 1999 року Державна податкова адміністрація заморозила банківські рахунки СТБ через несплату всіх податків. До половини 1999 року канал продали і його програми стали більш прокучмівськими. Під час президентської кампанії 1999 року влада припинила ефір кількох регіональних телеканалів, щоб убезпечитись від висвітлення діяльності опозиційних кандидатів. Впродовж кампанії спостерігався значний дисбаланс у висвітленні кандидатів на національних теле- та радіоканалах. Щодо опозиційних кандидатів подавалася дуже обмежена і часто негативна інформація на загальнонаціональному рівні. Опозиційні кандидати досягли більшого успіху в отриманні доступу до менших місцевих і регіональних телеканалів.

Під час періоду, що передував квітневому референдуму 1999 року щодо внесення змін до Конституції, що розширюють повноваження президента, телевізійні матеріали були переважно налаштовані на підтримку президента і його пропозицій.

Факти цензури виконавчою владою книг, кіно і театру невідомі.

Хоча більшість університетів є державними, в основному їх діяльність є цілком автономною. Але академічна свобода є поняттям погано розвиненим і не дуже зрозумілим. Протегування та хабарництво є загальнопоширеним під час вступних іспитів та отримання вчених ступенів. Керівники університетів та директори академічних і дослідних інститутів можуть примусити співробітників мовчати, забороняючи видання їх праць, обмежуючи отримання зарплат, або просто звільняти їх. Така атмосфера обмежує дух вільного дослідження. Обмеження наукового листуванння Міністерством зв’язку також викликає тривогу.

Комітет охорони державних таємниць утримує відділ забезпечення державної таємниці в наукових і дослідних інститутах, включно з тими, які не проводять жодних профільних досліджень. Президентський указ від квітня 1998 року дозволяє лише державним підрядчикам надавати доступ до Інтернет державним інституціям, які мають такі відділи цензури. Правозахисні групи бояться, що цей указ може обмежити свободу інформації в університетах та науково-дослідних інститутах. Липневий указ президента визначив розвиток Інтернет як пріоритет національної інформаційної політики і дав уряду завдання створити державну програму розвитку мережі Інтернет. Президентський указ 1999 року вимагав ліцензування всіх комунікаційних компаній та інтернет-провайдерів і пристосування хнього обладнання для перехоплення інформації (беззастережно органами безпеки). Однак указ був заблокований парламентом у тому ж році.

Не було жодних повідомлень щодо державного втручання або утисків приватних чи заснованих релігійними організаціями ВНЗ.

b. Свобода мирних збрань та асоціацій

Конституція та законодавство передбачають свободу зібрань. Держава в основному поважає це право, але були випадки, коли воно обмежувалось. Закон про публічні зібрання 1998 року приймає свободу зібрань із застереженнями, що організації мають звертатися за довзолом до відповідних місцевих адміністрацій принаймні за 10 днів до запланованого заходу чи демонстрації. Карний кодекс передбачає до 6 місяців в’язниці, до 1 року виправних робіт або штраф за повторне проведення несанкціонованих демонстрацій. Конституція 1996 року вимагає лише, щоб демонстранти інформували органи влади про заплановані демонстрації заздалегідь. Однак влада наполягає, щоб усі демонстрації проводилися відповідно до обмежувальних положень закону від 1998 року. Згідно із цим законом, демонстрантам заборонено підбурювати до насильства чи економічних конфліктів та до насильницького повалення конституційного ладу. Насправді ж несанкціоновані демонстрації є поширеною практикою і більшість, хоча й не всі, відбуваються без втручання міліції, штрафів чи ув’язнень. Протягом року не було повідомлень про втручання.

Комуністичні сили скаржаться, що влада не покарала націоналістичні організації, які утискали їх під час їхніх демонстрацій. Українські націоналісти, у свою чергу, скаржились, що влада не захищає їх від провокацій комуністичних груп. 22 грудня місцевий суд прийняв рішення, згідно з яким учасники антипрезидентських акцій протесту, які займали велику площу в центрі Києва, мали звільнити цю територію через наближення свят. Демонстрації біля будівель парламенту та уряду також убли заборонені. Того ж дня демонстранти заявили, що вони демонтують всі намети, що стоять на площі, крім одного, і відновлять демонстрацію після свят, якщо отримають дозвіл. Демонстрації мирон закінчилися 23 грудня.

Конституція, закони та постанови уряду до певного рівня обмежують свободу асоціацій. Ці обмеження стосуються організацій, визнаних небезпечними; такими, що пропагують насильство чи расову або релігійну ненависть; чи такими, що загрожують громадському порядку або здоров’ю людей.

Вимога, згідно з якою партія повинна мати осередки принаймні у половині областей, обмежила можливості для організації російських, кримських, татарських та румунських структур (Див.: Розділ 3).

Міністерство юстиції має повноваження з дозволу генерального прокурора попереджати, штрафувати або тимчасово припиняти діяльність організацій за незаконні дії. Припинення може тривати до трьох місяців на вимогу Міністерства юстиції.

У 1998 році Конституційний Суд визнав не дійсним кримський закон про об’єднання громадян, поставивши тим самим поза законом кримські регіональні партії. Закон про об’єднання громадян від 1992 року забороняє державі фінансувати чи матеріально підтримувати партії. Згідно із законом, політичні партії не можуть отримувати фінансування з-за кордону чи мати рахунки в іноземних банках. Закон забороняє міліційним чиновникам, співробітникам СБУ та військовослужбовцям вступати у політичні партії.

Під час парламентських виборів 1998 року масовий, – хоча ймовірно, примусовий вступ представників державного сектора та органів влади збільшив кількість членів проурядових партій, зокрема Народно-демократичної партії (див.: Розділ 1, f).

Свобода асоціацій обмежується також через суворі вимоги до реєстрації, що можуть призвести до маніпуляцій і корупції, однак на практиці такі положення рідко використовувались для обмеження свободи асоціацій. Організації мають реєструватись у державних структурах. Міністерства внутрішніх справ, юстиції та зовнішньоекономічних зносин, а також комітети з питань релігії та телебачення і радіомовлення й інші державні органи мають реєстраційну функцію і використовували це для обмеження свободи асоціацій (див.: Розділ 1, d, Розділ 2, c).

Для прикладу, Луганська організація захисту прав геїв і лесбіянок “Наш мир” після майже річного намагання зареєструватись, домоглася реєстрації у листопаді 1999 року. За словами представників організації, місцеві чиновники пояснювали небажання реєструвати її, оскільки вона займається правами геїв. Цього року організація стверджувала, що функціонує без проблем.

Організації мусять реєструватися в державних органах, для того щоб займатися тією чи іншою діяльністю: комерційною, політичною, релігійною чи благодійницькою. незареєстровані групи не мають права відкривати рахунки, набувати власність або укладати контракти.

Закон про реєстрацію дає державі право здійснювати нагляд за діяльністю всіх зареєстрованих організацій. Цей закно вимагає, щоб партія визначила всі напрямки своєї діяльності в статуті, але партія не зобов’язана повідомляти владу про всі свої зібрання. Зміна статуту організації тягне за собою перереєстрацію.

Зареєстрована організація не може дублювати жодну функцію чи послугу, яка надається державою. Наприклад, юристам, що займаються правами людини, які хотіли представляти в’язнів, відмовили у заснуванні асоціацій, оскільки держава за Конституцією зобов’язана надавати захисників для звинувачуваних. Однак цю вимогу не завжди виконують. У серпні 1990 міжнародній амністії відмовили у реєстрації під приводом того, що захист прав людини є функцією держави. Вона продовжувала подавати заяви і врешті-решт була зареєстрована.

с. Свобода віросповідання.

Конституцій та Закон про свободу совісті та віросоповідання передбачають відокремлення церкви від держави і право вільного вибору релігії. Держава загалом поважає ці права на практиці, за винятком деяких некорінних релігій. Влада в основному дозволяє релігійним організаціям засновувати культові місця і навчати священнослужителів. Держава продовжує сприяти отриманню земельних ділянок для нових культових споруд і повертати старі храми та земельні ділянки їхнім колишнім власникам.

Хоча в попередні роки державний захист свободи релігії погіршився щодо некорінних релігійних організацій (тобто, всіх, крім православних, греко-католків та іудеїв), такі організації мали лише проблеми в отриманні віз та реєстраціїю Влада не дискримінувала окремих віруючих некорінних релігій, однак їхні організації відчували постійні труднощі у своїй діяльності протягом року. Через обтяжливі реєстраційні вимоги та неформальні заходи місцеві власті обмежували некорінні релігії, як і християнські, крім православних і греко-католиків. Уряд вживав заходів для повернення релігійним громадам власності, вилученої за радянських часів.

Поправка 1993 року до Закону про свободу совісті та віросповідання обмежує діяльність некорінних, іноземних релігійних організацій. Поправка дуже вузько окреслює види діяльності, дозволені духовенству, священикам, викладачам та іншим представникам іноземних релігійних організацій, які є іноземними громадянами Вони можуть проповідувати, проводити релігійні обряди чи займатися іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, що запросили їх до України і з офіційної згоди державного органу, який реєстрував статут та інші документи відповідної релігійної організації. У 1998 році Церква Ісуса христа Нових Святих скаржилася, що це обмеження не дозволило обмінюватися місіонерами між містами, але після цього церковні лідери не повідомляли про які-небудь труднощі для таких обміів.

Згідно із законом 1991 року всі релігійні організації мають зареєструватися в державному комітеті з питань релігій. Якщо вирішує структура вирішує реєструватися як національна, вона має реєструватися уцентральному офісі Комітету, а кожна з місцевих громад має зареєструватися у місцевому представництві у регіоні, де вона знаходиться. організації, які вирішили реєструватися як місцеві, реєструються в обласному управлінні у справах релігій. Цей статус необхідний, щоб володіти майном та займатися різними видами економічної діяльності як-от: видання релігійних матеріалів чи відкриття рахунку в банку. Цей процес не повинен тривати довше одного місяця (або 3 місяці, якщо і центральний і обласний відділення Комітету вважають необхідною консультацію з експертами для визначення легітимності організації, яка реєструється). Однак на практиці тривалість цього процесу перевищує 1 місяць. Обласні організації також ведуть нагяд за виконанням релігійними організаціями норм законодавства. Деякі некорінні релігійні організації повідомляли, що особливо на місцевому рівні представники державних органів відмовлялися реєструвати їхню організацію протягом тривалого часу, чим значно затримували їх діяльність та обмежували свободу асоціацій (див.Розділ 2, b). Однак упродовж 2000 року було менше повідомлень від некорінних релігійних організацій про такі проблеми з реєстрацією ніж у попередні роки. Корінні релігійні організації, особливо православна церква у центральних, південних та східних областях країни та греко-католицька церква у західних робили значний політичний вплив на місцевому і обласному рівнях і здійснювали тиск на місцевих чиновників, аби ті не реєстрували некорінні релігійні організації або не дозволяли їм арендувати чи купувати власність. Кожна з двох домінуючих конфесій у межах відповідної території впливу, здійснювала тиск на місцевих чиновників, щоб обмежити діяльність іншої.

Тривала суперечка між конкуруючими організаціями православних християн (що проголошують себе “Українською православною церквою”), залишаючись у мертвій точці. Держава не змогла вирішити всі конфлікти між православними віруючими і греко-католиками на Західній Україні, де дві громади були агресивно налаштовані і постійно ввзувалися в серйозні суперечки щодо церковних будівель та власності у більш, ніж 600 парафіях. УПЦ КП постійно скаржилася на утиски місцевої влади у переважно російськомовному східному регіоні країни, в той час як УПЦ (МП) скаржилася, що місцеві органи влади ігнорували привласнення її церков в україномовному західному регіоні. У 1999 році на патріарха УПЦ КП Філарета та його супутників напали прибічники Московського патріархату в Маріуполі (див.:Розділ 5).

За твердженням Державного комітету з питань релігії, передача більшості культових споруд їх попереднім власникам згідно з постановою про реституцію від 1992 року, була майже завершена. У 1996 -1997 роках повернуто 105 будівель, у 1998 - 92, у 1999 - 103. Близько 40 будівель повернули упродовж першої половини 2000 року. На той час все ще залишалося близько 340 колишніх культових споруд, які використовували в релігійних цілях, але щодо 275 з них не було заяв від релігійних громад. У четвертому кварталі 1999 року місцева влада Дніпропетровської, Донецької, Львівської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Чернівецької областей та Севастополя передали 42 культові споруди релігійним громадам. У серпні місцева громада повернула колишню мечеть мусульманській громаді у Криму. Численні іудейські конґрегації успішно домовилися з місцевою владою про культові місця. У 1996 році Київський арбітражний суд вирішив передати право на колишню Київську центральну синагогу, яка в радянські часи використовувалася як ляльковий театр, хасидській конґрегації Чабад. До грудня 1999 року ляльковий театр звільнив будівлю і на весні там відновила діяльність синагога. У 2000 році відбулося її урочисте відкриття після значного оновлення. Це рішення стало важливим прецедентом впливу судочинства на повернення церковного майна. За словами представників єврейської громади, прогрес у передачі був загалом задовільний, хоча можна було б зробити більше. За перший квартал цього року єврейській громаді повернули дві синагоги.

Поступ у передачі християнських церков сповільнився за останні роки, оскільки будівлі, що залишаються у державному володінні, є першорядною власністю, яка використовується на даний момент як музеї, концертні зали або муніципалітети. Усі релігії мали рівні можливості для відновлення контролю за колишньою власністю громад. Проблеми отримання відшкодування були наслідком невідповідного законодавства, бюрократичної інерції та труднощів з пошуком альтернативних приміщень для теперішніх мешканців. Президентський указ від лютого 1999 року вимагав від місцевих органів влади закінчити передачу колишньої релігійної власності, де це можливо, до кінця 1999 року і заборонив приватизацію такої власності. Комітет пояснив затримки в передачі іншої власності браком фінансування та труднощами у пошуку альтернативних приміщень для тих, хто використовує її зараз.

У липні постала дискусія щодо намагань єврейської організації заснувати меморіальний парк на місці старого єврейського цвинтаря в Самборі, місті у Львівській області. Міська влада відклала виконання проекту після вимоги місцевих націоналістів увічнити в цьому місці пам’ять неєврейських жертв нацизму, які поховані тут. Спроби досягти компромісу припинилися після того, як націоналісти поставили вимогу, щоб на місці поховань не було єврейських символів, написів івритом і щоб були встановлені християнські хрести. Пізніше націоналістичні групи встановили макети хрестів. До кінця 2000 року робота над меморіалом припинилася і хрести залишалися.

Частину релігійної власності протягом 2000 року повернули християнським церквам. У першому кварталі УПЦ (МП) отримала 17 будівель. У травні УПЦ КП отримала відбудований Собор св.Михайла у неподільне використання. Собор, зруйнований Сталіним у 1936 році, відбудували із залученням значної частини фінансування від місцевої влади. У вересні УПЦ (МП) отримала у користування відбудований Успенський собор Києво-Печерської Лаври, також відбудований з вкористанням державних коштів.

У червні 2000 року чотирьох вчителів іноземних релігійних шкіл депортували із Севастополя після звинувачення їх у незаконній релігійній діяльності, несумісній із статусом їхньої трудової візи. Хоча центральна влада у Києві запропонувла допомогти їм із апеляцією, вчителі вирішили добровільно залишати країну.

Протягом держава доклала значних зусиль для забезпечення паломникам Браулавської секти хасидів можливості відвідати могилу їхнього засновника в Умані з нагоди єврейського Нового року.

d. Свобода пересування в межах країни, закордонних поїздок, еміграції та репатріації.

Конституція забезпечує ці права і держава загалом поважає їх на практиці, однак є деякі обмеження. Зокрема, влада досі не виконала своєї обіцянки скасувати реєстрацію за місцем проживання (система прописки) і замінити її реєстрацію шляхом повідомлення про місце проживання (див. Розділ 1, f.). Норми законодавства накладають загальнодержавний обов’язок реєструватися за місцем роботи та місцем проживання, щоб отримувати соціальну допомогу, що обмежує свободу пересування, прив’язуючи певні соціальні допомоги до місця реєстрації. Наприклад, особам, які переїжджають до інших областей для роботив приватному секторі, можуть відмовити в формальному доступі до безкоштовної медичної допомоги та інших послуг, які надає уряд. Проживання без реєстрації, за адміністративним кодексом, тягне за собою штраф, але це положення рідко застосовують. Правозахисні групи повідомляли про випадки, коли людей позбавляли реєстрації в помешканні, виганяли з домівок і робили бездомними через шахрайство чи судові помилки. Міліція також безпідставно затримувала громадян для тривалих перевірок документів та оглядів засобів пересування (див. Розділ 1, f.).

Громадяни, що бажали поїхати за кордон, могли зробити це вільно. Виїзні візи вимагаються від громадян, що хочуть виїхати до іншої країни на постійне місце проживання. Протягом року не було відомо про випадки відмови у виданні виїзних документів. Уряд може відмовити у видачі паспортів особам, які володіють державними таємницями, але таку відмову можна оскаржити. Розрив ізраїльсько-української угоди про студентський обмін у 1999 році поставив під питання можливість кільком сотням студентів виїхати за кордон для навчання в Ізраїлі. Доки тривали переговори між урядами України та Ізраїлю щодо поновлення розірваної угоди, український уряд вживав заходів для забезпечення вказаними студентами можливості подорожі до Ізраїлю. Угоду про обмін поновили у квітні.

Закон про громадянство забезпечує право на громадянство всім особам, які народилися чи жили в країні до незалежності, а також іхнім нащадкам, які жили за межами країни на 13 листопада 19991 року. Щоб мати таке право, особи повинні не бути громадянами іншої країни і подати відповідну заяву до кінця року. Поправка до закону, прийнята в квітні, продовжила час надання заяв до 2005 року для українців, що повертаються з Далекої півночі та Далекого сходу Росії та колишніх армійських офіцерів. Не визнається подвійне громадянство. Поправка 1997 року до закону про громадянство також передбачає право на громадянство для депортованих жертв політичних репресій, таких, як криміські татари. Біженці можуть набути громадянства, якщо вони жили в країні 5 років і можуть спілкуватися українською мовою. За час незалежності більш ніж 1,5 млн. українців повернулися до країни, в той час, як понад 1 млн. осіб, переважно етнічних росіян, залишили країну.

Уряд не підтримував програму (з іноземним фінансуванням) для надання моожливості в’їжджати в країну деяким емігрантам, які кваліфікувалися для переселення як біженці. Більш ніж 260000 кримських татар повернулися до Криму з вигнання, переважно з Центральної Азії. За інформацією представників уряду, на вересень 220-230 тис. татар набули українського громадянства. Лідери кримських татар скаржилися, що їхня громада не отримала адекватної підтримки в процесі переселення і що обтяжливий процес набуття громадянства не дозволив багатьом їз них взяти участь у виборах та приватизації землі та депжавної власності. Однак поправка 1997 року до Закону про Громадянство дозволяє не виконувати деякі із звичайних вимог щодо роживання і мови депортованим, що повертаються і пропонує набуття громадянства. Поправка полегшує набуття громадянства кримськими татарами, що були депортовані як жертви політичних репресій. Вона дозволяє особам, включнох кримськими татарами, набувати громадснства без обов’язкового 5-річного терміну проживання в країні та володіння українською мовою. На додаток у 1999 році Верховна Рада внесла в закон про громадянство зміни, що дозволяють депортованим чи їх нащадкам, які мешкають у країні 5 років, набувати громадянства автоматично, без попередньої відмови від громадянства іншої країни, яке вони можуть мати. Раніше кримські татари відчували труднощі в отриманні документів, які підтверджують, що вони відмовилися від узбецького громадянства, від влади Узбекистану.

Закон про біженців 1993 року врегульовує поводження щодо біженців і надає їм усі права, якими користуються громадяни. Уряд співпрацює з Верховним Комісаром ООН з питань біженців (UNHCR), і статус біженця дається початково на 3 місяці з правом продовження цього терміну. Відповідно до урядової статистики, 2898 особам (більш ніж половина з яких афганці) надали статус біженця з січня по жовтень. Було взято зобов’язання надати статус біженця всім афганцям, що прибули до країни до 1995 року. Згідно з новим законом про громадянство, легально зареєстровані біженці можуть звертатися за набуттям громадянства після п’яти років постійного проживання в країні. Згідно з законом про біженців, їм надається матеріальна допомога. Кабінет Міністрів вирішив почати виділення коштів з державного бюджету 1999 року для виплати біженцям пенсій та невеликого утримання, а оплати транспортування до центру для біженців. У співпраці з UNHCR уряд у 1997 році заснував розрахований на 200 осіб центр прийому біженців у Вінниці. Уряд планував відкрити ще 4 центри в інших місцях, але до кінця року не було відкрито жодного додаткового центру.

Кількість випадків утисків міліцією певних категорій біженців явно зменшилася цього року.

За інформацією Державного комітету з національностей та міграції, уряд проводить політику першого притулку. Тобто особам, що переїжджають безпосередньо зі своєї країни до України як біженці, забезпечений стутус біженця. Щоправда, були деякі проблематичні випадки у 1999 році.

Протягом року не було повідомлень про те, що якісь особи були примушені повертатися до країни, де вони боялися переслідувань. У 1999 ж чотирьох узбеків, зокрема. Двох вигнаних опозиціонерів, арештували без ордера і права на захист та примусово депортували до Узбекистану без розгляду, незважаючи на протести правозахисних груп. Ці четверо стверджували, що їх катували і змушували давати неправдиві свідчення. Пізніше цього року узбецький суд засудив їх до ув’язнення з терміном від 8 до 15 років.

Розділ 3. Повага політичних прав:
право громадян змінювати свою владу.

Громадяни мають право і можливість змінювати владу мирним шляхом. Конституція передбачає загальне право голосу для громадян віком від 18 років та періодичні вибори – кожні 4 роки для парламенту і кожні 5 – для президента. Президентські вибори проводилися 31 жовтня та 14 листопада 1999 року. Парламентські вибори відбувалися у 1994 та 1998 роках.

Влада розділена на виконавчу, законодавчу та судову гілки. Хоча й номінально незалежна, судова гілка насправді перебуває під сильним впливом виконавчої (див. Розділ 1, е). Президент призначає Прем’єр-Міністра, який, у свою чергу, призначає інших членів Кабінету Міністрів. Прем’єр-Міністра. Так само, як і деяких інших посадових осіб, зокрема, Генерального прокурора, має затвердити парламент. Конституція надає президентові обмежені повноваження щодо видання зобов’язуючих указів та директив, які мають силу закону.

Процес голосування під час квітневого референдуму щодо внесення змін до Конституції, які розширили б президентські повноваження, проводилися у загалом вільній та чесній манері, проте були деякі серйозні проблеми. Хоча більшість оглядачів погодилася, що було небагато процедурних порушень у день голосування, період перед референдумом був позначений нерівномірним висвітленням у ЗМІ та неприпустимим використанням держслужбовців для збирання голосів і схилення виборців на підтримку президента Кучми. Явка виборців виявилася вищою, ніж під час президентських виборів у жовтні 1999 року, що посилює підозри щодо маніпуляцій з боку президентської адміністрації. Наприклад, незвичайно великій частині виборців дозволили голосувати ще до дня референдуму. Інтерв’юери соціологічних служб повідомили, що результатом екзіт-полу щодо явки виборців були значно нижчими, ніж результати, вказані урядом. Однак вважається, що результат референдуму загалом відображав волю народу.

У червні було проведено довибори, щоб заповнити 10 вакантних місць у парламенті. Опозиційні кандидати скаржилися на порушення, брак доступу до ЗМІ та тиск влади на підтримку опозиційних кандидатів. Однак оглядачі вважають, що ці проблеми навряд чи могли значно змінити результат виборів.

10 обраних міських голів повідомляли про тривалі утиски з боку Податкової Адміністрації та правоохоронних органів, нібито за вказівкою призначених президентом губернаторів областей. Міські голови пояснили цей тиск тим, що вони не підтримували президента Кучму під час виборів 1999 року. У лютому міський голова Василькова під цим тиском пішов у відставку (після того, як його затримали за звинуваченням у корупції, а потім звільнили. У вересні міського голову Миргорода Василя Третецького звільнила з посади міська рада. Преса повідомляла, що голова обласної адміністрації погрожував членам ради втратою роботи членам їхніх сімей, якщо б вони не звільнили Третецького. У вересні пішов у відставку мер міста Ромни, ймовірно, після того, як йому сказали, що місто не отримає палива для обігрівання, якщо він залишиться на посаді. Мер Черкас Володимир Олійник, який балотувався в президенти у 1999 році та зняв свою кандидатуру на користь іншого опозиційного кандидата, перебував під слідством у кримінальній справі та скаржився, що СБУ веде нагляд за його діяльністю.

Міжнародні спостерігачі помітили порушення процедури у день виборів у 1999 році, і особливо численні та серйозні – під час другого туру. Однак порушення не були повсюдними і систематичними. Найсерйозніші проблеми становили нерівномірне висвітлення кандидатів у ЗМІ та координоване й невідповідне використання представників влади в обох турах виборів для підтримки президента Кучми. ОБСЄ була також стурбована тиском, що чинився на виборців у тюрмах, лікарнях та освітніх установах, аби ті проголосували за президента Кучму. Представник Парламентської Асамблеї Ради Європи заявив, що вибори були “далекими від чесних та демократичних”. Оглядачі ОБСЄ зауважили, що на виборчих дільницях були присутні невповноважені особи включно з офіцерами СБУ, особливо під час останніх виборів. Вони також мали повідомлення про участь міліції у кампанії. Після першого туру виборів було звільнено трьох голів місцевих адміністрацій, імовірно через те, що вони не змогли забезпечити відповідну кількість голосів у своїх районах. Після другого туру президент Кучма звільнив двох обласних губернаторів і шістьох голів районних адміністрацій в тих регіонах, де він отримав менше голосів, ніж його конкурент від Комуністичної партії Симоненко. Дуже високий рівень явки виборців, зокрема, в західних областях, посилили підозру щодо використання фальшивих бюлетнів на підтримку президента Кучми в другому турі голосування. Однак оглядачі зробили висновок, що ці проблеми навряд чи значно змінили кінцевий результат виборів, з огляду на 18-відсотковий відрив президента Кучми.

Під час передвиборчого періоду 1999 року влада використовувала різні форми тиску на меддіа, щоб обмежити незалежність преси (див. Розділ 2, а). Парламентська Асамблея Ради Європи прийшла до висновку, що висвітлення президентської кампанії державними медіа мало сильний ухил в бік підтримання президента Кучми. Ймовірно, що уряд використовував державні агенції, особливо Податкову інспекцію, щоб підривати чи знижувати бізнес політичних опонентів перед виборами. Кандидат у президенти Євген Марчук повідомив, що міліція евакуювала виборців, із якими він зустрічався в Луганську в серпні 1999 року, посилаючись на анонімну погрозу закладення вибухівки (див. Розділ 1 с. Та Розділ 2, в). Політичні кандидати також повідомляли про труднощі з винаймом приміщень для зустрічей, закриття їхніх локальних виборчих штабів органами влади, конфіскацію засобів пересування представників штабів та тиск на робітників з боку директорів державних підприємств. Багато з опозиційних кандидатів у президенти скаржилися, що СБУ перевищувала свої повноваження та втручалася у кампанію, щоб створити перевагу для президента Кучми. Ці повідомлення здаються вартими довіри. Є підтверджені повідомлення, що СБУ стежила за діями NGO, що займалися непартійною політичною діяльністю (Див.Розділ 1, р. та Розділ 4). Кандидати в президенти скаржилися на вплив президентської адміністрації на медіа та незаконне втягування в кампанію Кучми державних службовців. Верховний Суд заявив у листопаді 1999 року, що він не має права ставити під сумнів рішення центральної виборчої комісії чи визнавати вибори недійсними, а може лише призначити перерахунки голосів на окремих виборчих дільницях.

Жінки є активними в управлінні та політиці, але їх представництво недостатнє і вони посідають непропорційно малу частку місць у органах влади. Жінки займають 37 із 450 місць у Верховній Раді. Лише дві жінки займають міністерські пости (на момент підготовки доповіді це були Сюзанна Станік — міністр юстиції, та Юлія Тимошенко, віце-перм’єр-міністр, тепер залишилася на міністерській посаді тільки одна. — ред.). Серед 18 членів Конституційного Суду є дві жінки.

Представництво євреїв політичній еліті є досить значним; вони посідають кілька місць у парламенті. Багато кримських татар не можуть повною мірою брати участь у політичному процесі, в основному через проблеми з набуттям громадянства (див. Розділ 2, а). Вимога, щоб політична партія мала представництво, принаймні, в половині областей країни для офіційної реєстрації, обмежила можливості для організації російської, кримсько-татарської, румунської меншин (див. Розділ 2, b).

Розділ 4. Ставлення уряду до міжнародних та неурядових розслідувань можливих порушень
прав людини.

Широке коло місцевих та міжнародних правозахисних груп діяло без урядових обмежень, розслідуючи та публікуючи свої висновки щодо справ, пов’язаних із правами людини. Представники уряду в основному схильні до співпраці та чутливі до їхніх поглядів. Однак правозахисні групи повідомляли про більші труднощі під час дослідження системи покарань, як і підтверджена інформація про те, що СБУ нагдала за НУО, які вели непартійну політичну діяльність під час президентських виборів 1999 року (див. Розділ 3).

Закон 1998 року створив інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який є конституційно уповноваженим незалежним омбудсманом. Парламент обрав першого Уповноваженого у квітні 1998 року. Уповноваженого призначають на п’ятирічний термін і, у принципі, закон надає йому дуже широкі повноваження. У листопаді Уповноважений з прав людини подала свою першу доповідь парламенту. Доповідь зауважила, що, незважаючи на законодавчі гарантії, в країні немає ефективних механізмів захисту прав людини. З бюро Уповноваженого повідомили, що отримали після цього починання 100000 листів, однак більшість із них були скоріше запитами на інформацію, ніж скаргами про порушення прав людини. Штат бюро зріс протягом року на 30 % і становив близько 60 працівників. Щоправда, через недофінансування їм деколи не виплачували зарплату.

Закон надає Уповноваженому з прав людини необмежений доступ без попередження до будь-якого державного чиновника, включно з президентом; доступ до будь-якої установи; нагляд за імплементацією договорів та угод з прав людини, підписаних Україною. Однак закон не забезпечує покарання за перешкоджання розслідування Уповноваженого і не надає йому відповідних силових засобів. Закон зобов’язав уряд розробити поправки до діючих законів, щоб створити правову основу для діяльності бюро Уповноваженого. Саме бюро Уповноваженого подало проекти приблизно 70 таких поправок, але жодну з них не прийняли до кінця року. Усі громадяни та резиденти можуть подавати звернення до Уповноваженого. Уповноважений також виконує функцію посередника між громадянами та Конституційним Судом, оскільки вони не можуть звертатися безпосередньо до суду. Цього року пріоритетними напрямками діяльності Уповноваженого були боротьба з торгівлею людьми (див. Розділ 6, f) та покращення умов утримання у в’язницях.

Громадяни мають право подавати заяви про можливі порушення прав людини до Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі. За твердженням одного з експертів, у 1998 році до Суду надійшло близько 13000 заяв і біля 200 із них прийнято до розгляду.

Розділ 5. Дискримінація на основі раси, статі, віросповідання, мови чи соціального статусу.

Конституція забороняє дискримінацію за ознаками раси, статі чи на іншій основі; однак, частково через відсутність ефективної системи правосуддя, уряд не втілює ці положення ефективно. Уряд не покарав винних у антисемітських діях, як мав би це зробити згідно із законом, який забороняє розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

а. Жінки.

Насильство проти жінок є широко розповсюдженим. Хоча статистика, зібрана Програмою розвитку ООН показує, що кількість згвалтувань та спроб згвалтування зменшилася за останні два роки, дослідження свідчать, що про більшість згвалтувань та інших випадків завдання фізичної шкоди просто не повідомляли. Попередні розслідування жіночих організацій показали, що від 10 до 15 відсотків жінок протягом життя гвалтували і 25 завдавали фізичної шкоди.

Карний Кодекс забороняє згвалтування і “примусовий секс з матеріально залежною особою”, що дозволяє судове переслідування за подруєнє згвалтування. Подружнє насильство є також незаконним, але влада часто тисне на жінок, аби ті не висували звинувачень проти своїх чоловіків. Окрема статистика щодо звинувачень за побиття жінок та відповідних вироків є недоступною. У 1997, востаннє, коли така статистика була доступною, було відкрито 1510 кримінальних справ за згвалтування, 822 – за сексуальне насильство та 3 – за сексуальні домагання.

Насильство проти жінок недостатньо розкривається у ЗМІ, незважаючи на зусилля правозахисних організацій висвітлити цю проблему. Гарячих ліній, притулків та інших видів практичної підтримки жертв насильства практично не існує, хоча є кілька притулків, організованих приватними організаціями. У 1998 році київська міська влада відкрила перший державний Центр для жінок. Цього ж року уряд оголосив про свої плани організувати мережу притулків по всій країні, до кінця року він не почав впроваджувати ці плани.

Україна є серйозним джерелом продажу жінок та дівчат до країн Центральної і Західної Європи та Середнього Сходу для сексуальної експлуатації (див. Розділ 6, f.). Поправка 1998 року до Карного Кодексу передбачає жорсткі покарання серед інших злочинів за торгівлю людьми, включно з сексуальною експлуатацією та порнографією, проте поки що ефективність цього кроку не виявилася. Власті рідко переслідували чоловіків за втягування жінок у сектор сексуальної експлуатації, який швидко зростає.

Жіночі організації повідомляли про широке розповсюдження сексуальних домагань на робочому місці, включно з примусовим сексом. Незважаючи на закон, що забороняє примусовий секс із “матеріально залежними особами”, який стосується підлеглих співробітників, правовий захист від домагань є неадекватним. Внаслідок єдиної відомої справи про сексуальне домагання на робочому місці редактора “Правди України” Олександра Горобця визнали винним у сексуальному домаганні та присудили 7 місяців ув’язнення. Однак той факт, що Горобець був редактором опозиційної газети, ставить під сумнів мотиви обвинувачення у веденні цієї справи.

Трудове законодавство встановлює правову рівність чоловіків і жінок, включно з рівноцінною оплатою однакової роботи, і цього принципу в основному дотримуються. Проте економічна криза вразила жінок сильніше. Жінок звільняють набагато частіше, ніж чоловіків. Жінки складають приблизно 56% безробітних загалом і більше. ніж 90% звільнених за останні роки. Галузі промисловості, у яких домінують жінки-робітники, мають найнижчі середні зарплати та найбільш вражені проблемами із затримкою зарплат.

Конституція та Закон про охорону материнства і дитинства забороняє використання жінок для роботи, небезпечної для їх здоров’я, наприклад, пов’язаної з підніманням важких предметів. Однак, незважаючи на запровадження урядової програми боротьби з небезпечною працею, ці закони досі використовуються погано. За підрахунками Міністерства праці, 15 відсотків жінок, що працюють, зайняті на небезпечних роботах. Щобільше, правозахисні групи стверджували, що керівники виконували закон лише у випадках, коли необхідно було тимчасово чи повністю звільняти жінок-робітників. Захисники прав жінок боялися, що закон можуть використовувати, аби усунути жінок від високооплачуваної роботи в промисловості. За законом вагітні жінки та матері з малими дітьми мають право на оплачувану декретну відпустку, доки діти не досягнуть трирічного віку. Однак ці пільги відвертають працедавців від надання жінкам відповідальної або вигідної для кар’єри роботи.

Небагато жінок займають вищі керівні позиції у державному та приватному виробництві. Березневий огляд бізнесу показав, що половина працівників приватного сектору – жінки. Відповідно до цього дослідження, жінки керували 30-ма відсотками приватних малих підприємств і 13-ма відсотками підприємств малого та середнього бізнесу. Згідно зі статистикою уряду, 69, 2% з 213000 посад у держадміністрації займають жінки, зокрема, 45, 2% керівних посад. Однак щодо найвищих установ “першої” та “другої” категорій, лише 5, 6% місць у центральних та місцевих органах влади займають жінки (ця статистика не враховує “силових міністерств” – міністерства оборони, внутрішніх справ, закордонних справ та СБУ, які мають набагато більше службовців-чоловіків на всіх рівнях).

Освітні можливості для жінок були і залишаються рівноцінними тим, які мають чоловіки. Однак уряд обмежив кількість жінок, які можуть пройти підготовку військового офіцера, до 20 відсотків від загального набору студентів. Військові обмежили роль жінок щодо виконання певних функцій. Це зменшило їхні можливості для підготовки та шанси для просування по службі, тобто для них залишили низькооплачувані канцелярські посади в армії.

b. Діти

Уряд публічно зобов’язався захищати права дітей, однак глибока економічна криза жорстко обмежила можливість забезпечення дотримання цих правил. Мала увага, якої громадськість і уряд надають правам дітей, відобразилася у відсутності організацій, які б наполегливо підтримували права дітей. Наприклад, широко відома проблема зростання насильства і злочинності у школах та поза ними, особливо у сумнозвісно насильницьких професійно-технічних училищах, в основному ігнорується громадськістю та урядом.

Навчання є безкоштовним, загальним і обов’язковим для п’ятнадцятирічного віку. Однак система державної освіти погіршилася через фінансові проблеми уряду. Вчителі часто не отримували зарплату місяцями. Все більша кількість дітей із бідних сімей кидали школу і неграмотність, яка раніше була рідкісною, тепер стала проблемою. Охорона здоров’я надається рівноцінно дівчатам і хлопцям, але економічні проблеми погіршили їх якість загалом.

Збільшилася кількість бездомних дітей, які зазвичай тікали з бідних притулків або від поганих домашніх умов. Відповідно до урядової статистики, 100000 дітей були зареєстровані як бездомні, з них 14% не досягли віку 7 років.

Хоча статистика щодо цього була недоступною, наркоманія та дитяча проституція набули широкого розповсюдження і ЗМІ надавали їм значної уваги впродовж року. Для допомоги цим дітям було створено кілька благодійних фондів, але вони не змогли зменшити проблему. У січні президент Кучма підписав указ, спрямований на зменшення кількості бездомних дітей, однак про результати цього указу нічого не відомо. У 1997 році Всеукраїнський комітет захисту дітей оприлюднив результати дослідження, яке показало, що кожна п’ята або кожна шоста дитина (обох статей, зокрема, кожна третя дівчинка) піддавалися сексуальним домаганням і що кожну десяту дівчину було згвалтовано.

Погіршення умов у державних притулках примусило уряд заохочувати сім’ї, щоб ті брали на виховання сиріт, і створювати умови для заснування приватних притулків під наглядом держави. Зараз є 75 таких притулків, у яких мешкає біля 800 дітей. Щоб приборкати незаконні усиновлення у 1998 році парламент прийняв поправку до карного кодексу, яка передбачає до 15 років ув’язнення за торгівлю дітьми та незаконне усиновлення (див. Розділ 6, f.). Однак не було відомих успішних випадків її застосування цього року

c. Неповносправні люди

Закон забороняє дискримінацію неповносправних, але уряд зробив небагато, щоб підтримати програми, спрямовані на збільшення можливостей цих людей. Закон забезпечує неповносправним доступ до будівель та інших громадських місць, але його рідко виконують.

d. Релігійні меншини

І на індивідуальному, і на суспільному рівні існує антисемітизм. Однак центральна влада, в основному, боролася з ним. Деякі ультранаціоналістичні угрупування та газети продовжували регулярно видавати і розповсюджувати антисемітські брошури. Антисемітські видання також імпортувалися з Росії і розповсюджувалися без необхідної державної ліцензії. Впродовж року президент Кучма і Прем’єр-Міністр Ющенко неодноразово публічно говорили про необхідність мирного співіснування етнічних та релігійних груп. Влада відкрила кримінальні справи проти видань за розпалювання міжетнічної ненависті. Що більше, прокуратура застерегла деякі видання від публікування антисемітських матеріалів. У 1999 році Українська академія єврейської історії та культури імені Шимона Дубнова подала позов проти націоналістичної газети “Вечірній Київ” за публікацію антисемітської критики збірки наукових робіт Академії “Юдеофобія проти України”, виданої 1998 року. Справа все ще розглядалася на кінець року.

Антисемітські інциденти все ще виникали, але їх кількість зменшилася і концентрувалися переважно у західних областях України.

У жовтні великі хрести поставили на гробах біля Севастополя. У листопаді хрести обрубали. Хоча православні лідери звинуватили у цьому татар, ті заперечили свою причетність і нікого не було формально визнано винним.

Протягом року не було заарештовано винних у вибуху в Ізраїльському культурному центрі в Харкові у 19997 році. Також нікого не було звинувачено за паплюження єврейських цвинтарів того ж року.

Було кілька заяв представників УПЦ (як Московського, так і Київського патріархатів), які засуджували поширення некорінних релігій та різко критикували їх місіонерську діяльність. Місіонери християн-євангелістів повідомляли про деякі випадки соціальної дискримінації проти членів їхніх церков (наприклад, скорочення зарплати, звільнення з роботи та публічна обструкція за зраду “національних релігій”.

Корінні релігійні організації, особливо Православна церква та Греко-Католицька церква, чинили тиск на місцевих й регіональних чиновників, щоб ті не реєстрували некорінні релігійні організації або не дозволяли їм купувати чи винаймати майно. Обидві ці конфесії також часто тиснули на чиновників, щоб обмежити діяльність одна одної.

Існують також тертя між різними гілками православної церкви. У квітні у південно-східному місті Маріуполі відбулася жорстока бійка між прихильниками УПЦ Московського патріархату та оточенням Патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета. Філарет приїхав, щоб освятити хрест на місці майбутньої церкви Київського патріархату. Бійка вибухнула, коли опоненти намагалися повалити хреста. Філарет отримав легкі пошкодження, кількох із його супутників лікували від струсів та легких пошкоджень.

е. Національні (расові) етнічні меншини.

Часті утиски расових меншин становлять усе більшу проблему. Міліція часто затримувала чорношкірих людей для безпідставних перевірок документів (див. Розділ 1, с.) Крім того, збільшилась кількість повідомлень про насильство на расовій основі проти осіб африканського чи азійського походження. Представники цих груп стверджували, що міліціонери зазвичай ігнорували, а деколи й підбурювали до насильства щодо них.

Серйозну соціальну дискримінацію відчувають цигани. Опитування показали, що серед усіх етнічних груп рівень нетолерантності щодо циган є найвищим. Зокрема, у Закарпатському регіоні міліція продовжує піддавати циган насильству та приниженням (див. Розділ 1, с.).

Конституція забезпечує “вільний розвиток, використання та захист російської мови та мов інших меншин в Україні”. Цей компроміс базується на законі про національні меншини 1991 року, який відіграв позитивну роль у запобіганні етнічним суперечкам шляхом надання індивідуумам права вживати їхні національні мови у особистих справах і дозволу національним меншинам створювати власні школи. Однак деякі проросійські організації Східної України скаржилися на збільшення вживання української мови в школах та ЗМІ. Вони скаржилися, що їхні діти поставлені в нерівні умови під час проходження вступних екзаменів до внз, оскільки всі вступники мають здавати тест з української мови. За офіційною статистикою, в країні діють 16 352 українські, 2 399 російських, 98 румунських, 67 угорських, 11 молдавських, 9 татарських і 3 польські школи.

У травні в кафе у Львові вбили популярного співака. Підозрюють, що це зробили російськомовні, які заперечували проти того, щоб він співав українських пісень. Вбивство викликало протести і спричинило загальнонаціональну дискусію щодо вживання української та російської мов. У липні міська рада видала розпорядження, яке забороняло передавання “аморальних пісень” у громадських імсцях, що деякі оглядачі інтерпретували як заборону російськомовної музики. Однак розпорядження так і не вступило в дію. У серпні міська прокуратура визнала наказ незаконним. Українська та татарська меншини часто скаржаться на дискримінацію з боку російської більшості в Криму і вимагають такого ж ставлення до української й татарської мов, як і до російської. За словами татарських лідерів, безробіття в їх громаді досягає 50%. У січні 1999 року підірвали будівлю Меджлісу татар (неофіційного татарського парламенту).

До жовтня нікому не висунули звинувачення в цьому злочині, хоча татари звинуватили російських шовіністів. У травні 1999 року, в річницю сталінської депортації татар до Середньої Азії, 35000 татар вийшли на демонстрацію за офіційне визнання Меджлісу, представництво татар у парламенті Криму та офіційний статус татарської мови. У відповідь президент Кучма створив татарський дорадчий комітет при президентові, до якого увійшли всі члени Меджлісу. Татарські лідери повідомляли, що впродовж року комітет сприяв забезпеченню інтересів татар на національному рівні. Також у травні 1999 року татарські протестанти спорудили наметове містечко навпроти будівлі кримського уряду. Намети демонтували після того, як Прем’єр-Міністр Криму Сергій Куніцин погодився на вимоги протестантів щодо створення ради, яка б представляла інтереси татар у кримському парламенті; права татар, що повертаються з Середньої Азії, володіти землею; створення татарських шкіл. Демонстрація, проведена у річницю депортації кримських татар у травні, була меншою і не такою політизованою.

Кримський уряд, посилаючись на недостатнє фінансування, не задовільнив прохання татарської громади про допомогу у відновленні її культурної спадщини шляхом створення татаромовних видань та освітніх установ. Однак центральна влада співпрацює з UNCHR, ОБСЄ, Міжнародною організацією з питань міграції щодо підтримки кримсько-татарської громади.

Більшість із приблизно 260000 кримських татар, які повернулися до країни з еміграції в Середній Азії, отримали громадянство. За словами лідерів татар, приблизно 30-40 тисяч із них ще не мають громадянства (порівняно із 67 тисячами у 1999 році). Лідери татар скаржилися, що їхня громада не отримала відповідної допомоги у поселенні і що обтяжливий процес набуття громадянства не дозволив багатьом із них брати участь у виборах та процесі приватизації землі та державного майна (див. Розділ 2, d.).

Румуни вимагали університетського викладання румунською або заснування румунського технікуму. У Чернівецькій області існує 86 румуномовних шкіл.

Русини (румени) вимагали статусу офіційної етнічної групи в країні. На з’їзді, що проходив у місті Ужгород у 1999 році, представники русинської громади вимагали русиномовних шкіл, русиномовного факультету в Ужгородському університеті та включення їх як окремої етнічної групи в перепис 2001 року. Згідно з твердженням русинських лідерів, у країні живе близько 700 000 русинів.

Розділ 6. Трудові права.

a. Право на асоціацію.

Конституція забезпечує право вступати в профспілки, щоб захищати “професійні, соціальні й економічні права”. Згідно з Конституцією, всі профспілки є рівними й для створення профспілки не потрібен державний дозвіл. Закон про об’днання громадян (який стосується й профспілок) вимагає невтручання державних органів у діяльність цих організацій, що мають право засновувати федерації та вступати в них на добровільній основі. В принципі всі робітники й держслужбовці (включно з членами збройних сил) можуть вільно створювати профспілки. На практиці уряд вживає заходів, щоб не дозволити робити це певним категоріям робітників, зокрема, працівникам підприємств ядерної енергетики.

Новий закон про профспілки був прийнятий парламентом і підписаний президентом у 1999 році. У січні незалежні профспілки виступили проти закону, вважаючи його неконституційним. Наприкінці жовтня Конституційний Суд підтвердив неконституційність деяких положень Закону про працю 1999 року. Суд відхилив вимоги, за якими профспілки повинні реєструватися в Міністерстві юстиції й мати певний рівень членства і регіонального представництва, щоб набувати статусу національних. Міжнародна організація праці (МОП) заявила, що закон порушив конвенцію МОП 1987 року про свободу асоціацій.

Наступниця радянських профспілок, відома як Федерація профспілок (ФПУ) почала працювати незалежно від уряду і стала захисником права робітників на страйки. ФПУ підтримала протести шахтарів і представників інших професій проти невиплати зарплат. Однак, як і за радянських часів, більшість структур ФПУ тісно співпрацюють із керівництвом. Після призначення президентом Кучмою у 1998 році голови профспілки шахтарів, яка є однією із структур ФПУ, директором державної вугільної монополії ФПУ перестала підтримувати страйкуючих шахтарів. Керівники підприємств можуть вільно вступати до ФПУ. У 1997 році керівництво ФПУ створило політичну партію (Всеукраїнська партія робітників), яка є практично повторенням ФПУ.

Незалежні профспілки зараз становлять альтернативу до офіційних спілок у багатьох галузях економіки. Незалежна профспілка гірників України (НПГУ), спілки пілотів, диспетчерів цивільної авіації, машиністів, представників наземних команд авіації та інші діють скоріше незалежно, ніж в межах якоїсь із трьох національних федерацій.

Точна цифра членства невідома, але кількість членів незалежних профспілок становить 100-300 тисяч осіб, у той час, як сума членів профспілок, підконтрольних ФПУ, складає від 17 до 23 мільйонів осіб. Незалежні профспілки вимагали поділу величезної власності та фондів колишніх радянських профспілок, особливо фондів соціального страхування, але безуспішно. Офіційні спілки традиційно контролюють радянську спадщину.

Незалежні профспілки заявили, що новий закон є більш обмежувальним, ніж радянське законодавство. Щоб отримати стутус національної, спілка повинна мати представництво у більш, ніж половині з 14 регіонів країни або в третині підприємств регіонального сектору, чи мати більшість членів спілки у цьому секторі. Національний статус і реєстрація дають право набувати приміщень, майна, створювати банківські рахунки та вступати в юридично зобов’язальні договори. Ці нові вимоги можуть перешкодити організації шахтарів та моряків. Іншою суперечливою вимогою є обов’язкова реєстрація в Міністерстві юстиції. Усі спілки мали пройти перереєстрацію в Міністерстві юстиції до квітня.

На жовтень було зареєстровано майже всі спілки ФПУ та 14 незалежних профспілок. Найбільшу з незалежних профспілок, Незалежну профспілку шахтарів, не зареєстрували через відсутність регіонального представництва, необхідного для національного статусу. До жовтня Міністерство юстиції не застосувало санкцій проти незареєстрованих профспілок, як це передбачено законом. Реєстрація надає спілкам можливість брати участь в національній угоді з урядом про колективні контракти на членство в Раді Фонду соціального страхування (Див. Розділ 6, b). Незалежні профспілки заявили, що Міністерство юстиції відмовляло у реєстрації спілкам, які є нелояльними до уряду. Вони також повідомляли, що керівники багатьох підприємств на основі нового закону відмовлялися від переговорів із незалежними профспілками. Крім того, керівництво більше не зобов’язане надавати профспілкам приміщення й телефонний зв’язок. З іншого боку, новий закон надає профспілкам право голосу щодо дотримання безпеки праці та розподілу нових квартир.

Конституція надає право страйкування “для захисту своїх економічних та соціальних інтересів”. Конституція вказує, що страйки не можуть загрожувати національній безпеці, громадському порядку чи правам і свободам інших громадян. За законом, право на страйк не поширюється на працівників слідчих і судових органів, збройних сил, органів безпеки і правопорядку та держслужбовців. Проте Закон про вирішення трудових спорів поширює право на страйк на працівників “виробництв із неперервним циклом”, наприклад, металургійних заводів, застерігаючи, що вони мають за 15 днів повідомити про свій намір страйкувати. Закон забороняє страйки, що загрожують здоров’ю і життю людей, навколишньому середовищу чи можуть спричинити аварії, нещасні випадки або епідемічну ситуацію. Згідно з доповіддю Міжнародної конфедерації вільних профспілок від 1999 року, закон забороняє страйки у транспортному секторі. Працівники заборонених секторів можуть отримати до трьох років ув’язнення за участь у страйку.

Закон не містить загальної заборони страйків через політичні вимоги. Забороняються страйки, що базуються на вимогах зміни конституційного ладу, державних кордонів чи адміністративного поділу країни, а аткож на вимогах, що порушують права людини. Уряд звертався до прокуратури та суду для розгляду страйків, які вважав незаконними. Закон не захищає від дисциплінарних покарань та звільнень учасників страйків, які пізніше визнані судом незаконними. Спілка, яка організувала незаконний страйк, несе відповідальність за завдані страйком збитки.

За офіційною статистикою, в першому кварталі року відбулося 15 страйків. Не було офіційного обмеження права профспілок співпрацювати з міжнародними профспілковими органами. НПГУ є членом Федерації спілок робітників хімічної, енергетичної, вугільної промисловості та неспеціалізованих робітників.

b. Право на колективну організацію та укладення контрактів.

Закон про підприємства вказує, що проблеми, які стосуються зарплат, умов праці та прав і обов’язків керівництва на рівні підприємства, вирішують спільні комісії робітників та керівництва. Сфери відповідальності, які частково збігаються, часто затримували процес укладення колективних договорів. Уряд в угоді з профспілками встановив зарплати в кожній галузі промисловості та запросив усі спілки взяти участь у переговорах. Закон про вирішення трудових спорів 1998 року передбачає створення арбітражної служби та Національної Служби посередництва і примирення для вирішення трудових спорів. Протягом перших 4 місяців року Служба вирішила 414 трудових спорів. Згідно з офіційною статистикою, у 1999 році Служба врегулювала 421 трудовий спір.

Шляхи, якими впроваджується закон про колективні договори, є упередженими щодо незалежних профспілок і ставлять у більш вигідне становище офіційні профспілки (системи ФПУ). Більшість робітників просто не інформують, що вони не зобов’язані вступати до офіційної профспілки. Вихід із офіційної профспілки та вступ до незалежної може бюрократично затягуватися і зазвичай не схвалюється керівництвом. Закон про колективні договори забороняє дискримінацію профспілок. За законом, всі спори має вирішувати суд. Були випадки, коли такі спори не вирішувалися чесно і справедливо.

За новим законом про профспілки, незалежну профспілку можна легко виключити з процесу укладання колективного договору на рівні підприємства. Згідно із законом, якщо кілька профспілок не спромоглися домовитися щодо спільного представництва, то робітників у процесі укладання договору представляє більша профспілка (тобто ФПУ). Новий закон не зміг вирішити цю проблему.

Експортних зон немає.

с. Заборона примусової чи насильницької праці.

Конституція та Трудовий кодекс забороняють примусову працю і загалом ця заборона виконується. Однак країна є основним джерелом продажу жінок і дівчат для сексуальної експлуатації (Див. Розділ 5 та 6, f.). Немає спеціальної заборони примусової чи рабської праці дітей, однак повідомлень про таку практику не було, якщо не враховувати жертв торговців людьми.

Правозахисні групи описують як примусову роботу, повсюдне використання солдатів строкової служби та осіб, що проходять альтернативну службу для оновлення та будівництва приватних помешкань військових та урядових чиновників. У 1998 році студентські групи протестували проти указу президента, який зобов’язує випускнків коледжів та університетів, які навчалися за рахунок держави, працювати 3 роки в державному секторі на визначених урядом місцях, щоб окупити ціну їхнього навчання. Студент визначили цей указ як антиконституційну спробу запровадити примусове навчання, в той час як Конституція передбачає вільний вибір роботи та згоду особи на роботу. Уряд оголосив, що указ стосується лише студентів, які вступили до внз у 1997 році й пізніше. Рівень впровадження положень указу невідомий. У минулому правозахисні групи повідомляли про скарги студентів-медиків та студентів-правників, що їх примушували погоджуватися на визначену державою роботу на 3 роки, щоб відшкодувати оплату їхнього навчання, під страхом неотримання дипломів. Однак останнім часом таких повідомлень не було.

d. Правовідносини щодо використання дитячої праці та мінімальний вік працевлаштування.

Мінімальний вік працевлаштування – 17 років, однак підприємства деяких нешкідливих галузей виробництва можуть домовлятися з владними органами про використання працівників від 14 років з дозволу одного з батьків. Конституція передбачає загальну середню освіту. Відвідування школи обов’язкове до 15 років, і Міністерство освіти наполегливо впроваджує в життя це положення. Однак за час незалежності кількість випадків, коли діти кидали школу, значно збільшилась, в основному через зростання бідності. Карний кодекс передбачає до 5 років ув’язнення за втягування дітей у кримінальну діяльність, вживання алкоголю, жебракування, проституцію, азартні ігри та іншу їхню експлуатацію. Немає окремої заборони примусової чи рабської праці дітей, однак не було й повідомлень про використання такої праці, якщо не враховувати жертв торговців людьми (див. Розділ 5, с та 6 f.).

У жовтні Україна ратифікувала конвенцію МОП 182 про найгірші форми дитячої праці.

е. Прийнятні умови роботи.

Мінімальна місячна зарплата становить 21.70 доларів (118 гривень), а мінімальна місячна пенсія – 4. 70 доларів (24, 9 гривень). Середня місячна зарплата складає 41, 60 доларів (228 гривень), що не забезпечує нормального рівня життя для робітника та його сім’ї. Щобільше, місяцями не отримували платні через скорочення бюджетних надходжень. У липні парламент прийняв рішення, згідно з яким офіційний прожитковий мінімум становить приблизно 50 доларів (270, 1 гривні) на місяць. Хоча поширеною є практика приховування доходів, приблизно підраховують, що насправді близько 50% населення живуть у бідності.

Трудовий кодекс передбачає як максимум 40-годинний робочий тиждень, 24-годинний період відпочинку щотижня і щонайменше 24 дні оплачуваної відпустки щороку. Застій у деяких галузях, зокрема, оборонній, значно зменшив робочий тиждень для деяких робітників.

Закон містить стандарти охорони здоров’я та безпеки праці, однак їх часто ігнорують на практиці. Низький рівень безпеки та застаріле обладнання часто призводило до серйозних нещасних випадків, внаслідок яких у 1999 році 47 000 осіб отримали пошкодження, пов’язані з роботою. Згідно з урядовою статистикою, протягом першої половини року відбулося 85 серйозних виробничих аварій, у яких загинув 141 робітник і 332 були поранені. За цей період аварії на шахтах забрали життя 212 шахтарів. На кожний мільйон видобутого вугілля припадає 5, 2 смертей у вугільній промисловості.

Теоретично робітники мають законне право відмовитися працювати у небезпечній виробничій ситуації без загрози безробіття, однак представники незалежних профспілок повідомили, що насправді використання цього права може призвести до помсти або звільнення з боку керівництва.

f. торгівля людьми.

Торгівля жінками й дівчатами є серйозною проблемою. Країна є головним джерелом продажу й транзиту жінок і дівчат до Центральної й Західної Європи, Сполучених Штатів і країн Близького Сходу для сексуальної експлуатації Повідомлення про таких жінок і дівчат з України надходили також із Австралії, Японії та ПАР. Міжнародна організація з міграції у 1998 році підрахувала, що з 1991 року за кордон з цією метою було продано 100000 громадян. З 1991 по 1997 рік ізраїльські власті депортували 1500 російських та українських жінок, проданих туди. У 1999 році італійські чиновники підрахували, що не менш, ніж 30000 українських жінок працювали в Італії в експтуатативних ситуаціях. В Ізраїлі, куди продають велику кількість українських жінок, уряд не може захистити жертв і зазвичай ув’язнює їх за звинуваченням у проституції до депортації.

У 1998 році парламент прийняв поправку до Карного кодексу, яка передбачає жорсткі покарання за (поміж іншими злочинами) торгівлю людьми, включно з сексуальною експлуатацією і порнографією. У 1999 уряд створив особливі підрозділи міліції для розслідування злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, однак поки що ефективність цих підрозділів і впровадження поправки до Карного кодексу не досягла серйозного рівня. У 1999 році Уповноважений Верховної Ради з прав людини заснувала Національну координаційну раду з запобігання торгівлі людьми, однак організація ще не продемонструвала своєї ефективності. Торгівля людьми стає найвищим пріоритетом правоохоронних органів, однак їм бракує фінансування і персоналу, щоб боротися з добре організованими злочинними групами, що організовують операції з торгівлі людьми. міністерство внутрішніх справ сформувало в 1999 році спеціальні підрозділи для боротьби з торгівлею людьми на національному та обласному рівні; ці підрозділи почали діяти цього року, однак досягли незначних результатів. НУО стверджували, що місцева міліція отримувала хабарі за ігнорування цієї проблеми. Щобільше, деякі доповіді припускають, що місцеві держслужбовці брали співучасть чи допомагали організованим злочинним групам у продажі жінок за кордон.

Власті зазвичай не переслідують чоловіків за втягування жінок у сектор сексуальної експлуатації, який швидко зростає. за три останні роки проти підозрюваних у торгівлі людьми було відкрито 37 справ, більшість із яких закінчилася виправданням. Вироки для визнаних винними не були суворими і зазвичай обмежувалися штрафами. У листопаді грека та двох українок визнали винними у торгівлі людьми і засудили до 7 і 5 років ув’язнення. Це був перший випадок, коли визнані винними у торгівлі людьми отримали тюремне ув’язнення. У 1999 році двох жінок засудили до п’ятирічних умовних термінів та штрафу сумою в 150 доларів (680 гривень) за торгівлю людьми. У серпні 1999 року голандські власті заарештували українця та трьох голандців за продаж жінок з України, Білорусі, Польщі та Румунії до секс-клубів на півдні Нідерландів. Жодної інформації щодо результатів цих арештів до кінця року не надходило. Того ж року чоловік отримав умовний термін ув’язнення і штраф за продаж жінок до борделів колишньої Югославії і примушування їх до проституції, і ще трьох осіб арештували за підозрою у продажі 200 жінок та дівчат для примусової роботи у нічних клубах чи проституції в Туреччину, Грецію і на Кіпр.

Жінок, вивезених з країни, часто набирають фірми, які діють за кордоном, і відповідно, забирають за межі країни правову документацію. Їх приваблюють обіцянками роботи офіціантками, танцівницями чи домогосподарками, чи запрошують через шлюбні агентства ніби-то для знайомства з потенційним нареченим. Потрапивши за кордон, вони дізнаються, що робота значно відрізняється від тієї, яку їм представляли спочатку.

Уряд, в основному через брак коштів, не може ефективно допомагати жертвам. Деякі НУО, такі як місцева НУО La Strada, починають надавати деякі послуги для підтримки жертв торгівлі людьми, але вони також страждають від скорочення фінансування. наприклад La Strada описала випадок у лютому, коли сім українських матерів звернулися до НУО за допомогою для їхніх дочок, яких вивезли для проституції у Чорногорію. Робота НУО зірвалася через відсутність підтримки від уряду, оскільки не було контактного центру для спрямування прохань та надання підтримки. З іноземною допомогою було відкрито чотири регіональні центри запобігання торгівлі людьми на додаток до трьох, які вже існували. Тепер центри діють у Донецьку, Львові, Дніпропетровську, Чернівцях, Херсоні, Рівному та Житомирі. Центри пропонували перекваліфікацію, гарячі лінії, надавали консультації щодо здоров’я та юридичних питань і психологічну допомогу. На додаток до трьох міст із центрами запобігання торгівлі людьми, гарячі лінії діяли у Луганську, Одесі, Тернополі та Севастополі. К першій половині року La Strada, отримала 1040 дзвінків, з яких 684 – від осіб, визначених, як потенційні жертви. Winrock, НУО, яка також займається запобіганням торгівлі людьми, повідомила про більш, ніж 2600 дзвінків за перший квартал року.

У вересні 1999 року Кабінет Міністрів прийняв національну програму запобігання торгівлі жінками та дітьми із залученням 20 міністерств, місцевих адміністрацій, міжнародних організацій, донорів та місцевих і міжнародних НУО. Програма передбачає боротьбу з торгівлею людьми та підтримку жертв, однак серйозні бюджетні проблеми обмежили здатність уряду ефективно впроваджувати програму. Уповноважений з прав людини публічно заявила, що проблема торгівлі людьми є пріоритетом у її роботі. Міністерство освіти представило навчальну програму для запобігання торгівлі людьми та обізнаності з проблемою. НУО проводили програми загального ознайомлення.



Квартиры посуточно в Николаеве Усовершенствуйте свою кухню, заказав на www.1chef.ru самую современную технику и инструменты! pradaxa lawsuits Carpet Cleaning Newport News Virginia bad credit loans Не существует возраста для игры футбол никогда.