Права людини: витоки, сутність, класифікація

“... Основні свободи, які складають підвалини справедливості миру в усьому світі... найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а, з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать “

(преамбула Європейської конвенції з прав людини, Рим, 4 листопада 1950 року)

Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення і прийдешнє. На сьогоднішній день перед суспільством уже не стоїть колись гостра дилема - держава для людини чи людина для держави. Однозначно, головним завданням будь-якого адміністративно-політичного цивілізованого утворення є забезпечення гарантій життя, добробуту, охорони здоров’я громадян, здорового і придатного для життя довкілля. Держава зобов’язана забезпечити здоровим і працездатним громадянам можливості і умови плідно працювати, створити матеріальні та духовні багатства, а тим, хто потребує її допомоги, надати таку допомогу в повному обсязі.

Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема для дискусій, це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого, цивілізованого життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Людина, громадянин, індивід – має бути найважливішою цінністю будь-якого суспільства. Лише за такою формулою можливе його (суспільства) подальше процвітання та безтурботне співіснування із навколишнім світом.

На протязі багатьох століть власного існування, вирішити проблему захисту найголовніших прав особи, намагався й український народ. Та, на жаль, доля розпорядилася так, що українці повсякчас були змушені у жорстокій боротьбі відстоювати право на життя та свободу – основні людські постулати. А коли з’являлася хоч якась надія на створення власної державності, тоді у головних документах проголошувалася рівноправність усіх перед законом та забезпечувався соціальний захист громадян. Правда, здійснити все це на практиці, так як і здобути собі незалежність, український народ зміг тільки наприкінці ХХ ст. Тільки після розпаду останньої в світі колоніальної імперії, якою був СРСР, і під гнітом якої і перебувала майже 70 років Україна, ми отримали можливість розбудовувати власну правову державу. Але у своєму прагненні молода українська держава зіткнулася зі стіною елементарного страху її громадян перед отриманою свободою.

Варто, все ж таки, зазначити, що у нинішньому світі, наскільки б не було великим бажання повністю забезпечити усі права і свободи індивіда - такі спроби залишаються мрією.

Найцивілізованіша і найдемократичніша правова держава неспроможна ідеально дотримуватися усіх без винятку прав людини. Адже, як абсолютна моральність не поєднувана із самим життям, так і абсолютне дотримання прав особи в їх повному обсязі несумісні з існуванням самого людського суспільства.

1.Права людини: концепція становлення і розвитку

1.1.Генеза уявлень і понять про людські права Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Першим і, безумовно, найважливішим письмовим свідченням цього тривалого процесу є Біблія, у якій стверджувалося найголовніша істина - людина - найцінніше з - поміж усього створеного Богом. У Біблії часто зазначається про необхідність забезпечення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність і її охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів. Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулися існуючі нині уявлення про права людини. Забігаючи наперед, слід зазначити, що низки фундаментальних положень Загальної декларації прав людини (прийнятої у середині вже нашого століття) по змісту збігаються із Біблією, що пояснюється наявністю об’єктивних закономірностей існування суспільства загалом і кожної людини зокрема.

Згодом, у VI-V ст. до н. е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами - софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають одинакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма “рівно тяжіє доля”. Відомий філософ Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоваришами як раби долі. Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) доводив, що всі люди рівні перед небом; держава ж є результатом їх угоди. Проте, так звана небесна рівність аж ніяк не розповсюджувалась на грішну Землю.

Відображаючи відповідні конкретно-історичні умови, такі уявлення об’єктивно слугували ідеологічним виправданням нерівноцінності, нерівності усіх членів суспільства, пригнічення і експлуатації більшості людей. Однак саме завдяки таким ідеям поступово накопичувався інтелектуальний матеріал для формування у майбутньому, за інших історичних обставин, концепції прав людини.

Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей (Маgna Сharta Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Статті хартії захищали право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму - таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів у Великій Британії. Донині зберігають своє значення зафіксовані у ньому принципи, зокрема, принцип недоторканості особи: “Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена... інакше як за законним вироком рівних їй і за законами країни”. Хартія справила значний вплив на розвиток ідеї прав людини не тільки у Великобританії, але й у світовій правовій думці загалом. У “Петиції про права” (Англія, 1628 р.) конкретизувалося положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій. “Біль про права” 1689 року став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що випливають із станового статусу (чи звання) людини. Лише у XVII - XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Локка, Монтеск'є, Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини - на життя, свободу, власність тощо - як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчужуваними - невідривність, невід”ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і часу її існування. Погляди Локка і Монтеск”є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка здійснювалася на основі ліберального світогляду.

Уперше ліберальна концепція прав людини дістала систематизований юридичний вираз у 1776 році у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу поправок до цієї Конституції (“Біль про права”). У Декларації відзначається, що всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме -права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки. Ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини і зневага до них.

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій. “Біль про права” 1689 року став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що випливають із станового статусу (чи звання) людини. Лише у XVII - XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Локка, Монтеск'є, Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини - на життя, свободу, власність тощо - як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчужуваними - невідривність, невід”ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і часу її існування. Погляди Локка і Монтеск”є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка здійснювалася на основі ліберального світогляду.

Уперше ліберальна концепція прав людини дістала систематизований юридичний вираз у 1776 році у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу поправок до цієї Конституції (“Біль про права”). У Декларації відзначається, що всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме -права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки. Ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини і зневага до них.

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми людських свобод і цінностей мають під собою міцний фундамент нарощуваний поколіннями різних у особистих поглядах мислителів.

1.2. Права людини на сучасному етапі Після Другої світової війни, яка принесла страхіття, смерть та спуcтошення, у світовому співтоваристві народилася нова політична воля забезпечити людству тривалий мир і захистити людину від бідувань диктатури та гноблення. Таким чином у середині XX ст. в світі відбулися процеси, пов’язані у першу чергу з утворенням Організації Об’єднаних Націй, які започаткували затвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагального поважання прав і головних свобод людини без жодних винятків та дискримінацій. Поступово поширювалося визнання цього принципу як норми взаємин між державами, що було закріплено у низці міжнародних документів. Головними серед них є Загальна декларація прав людини (1948), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1963), міжнародні Пакти про права людини, прийняті ООН в 1966 році.

Майже всі права людини, що містяться в Загальній декларації, відповідають “базовим інстинктам”; ці права безпосередньо або опосередковано сприяють можливості повного виявлення основних інстинктів індивіда, без чого він просто не може існувати як особистість; основні права людини, так само як і її “базові інстинкти”, властиві кожній людині, безвідносно до її культурних або етнічних ознак.

Міжнародні пакти про права людини поклали на держави зобов’язання дотримуватися проголошених у них прав. Так Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права зобов’язав кожну державу “зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступове повне здійснення визначених у цьому пакті прав...”. Права, визначені пактом, такі як право на працю, право на соціальне забезпечення і достатній життєвий рівень, свобода від голоду, — мають програмний і заохочувальний характер. Кожна країна забезпечує втілення у життя цих прав у міру своїх економічних можливостей. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права дає більш чітку формулу обов’язковості дотримання проголошених Пактом прав: “Кожна держава... зобов’язується поважати і забезпечувати усім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, особам права, визначені у цьому Пакті, без будь - якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини”. Конкретні права людини визначені у цьому Пакті досить точно і стосуються класичних питань свободи і недоторканості особи, свобода вибору місця проживання і права на вільне пересування, права на свободу думки, совісті і релігії, права безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

Отож, наразі, надамо конкретне визначення прав особи. Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Вони класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб або цінностей, що виступають їх об’єктом, на: фізичні (життєво необхідні), особистісні (морально - психологічні), культурні, економічні (матеріальні), політичні (державно - громадські).

Зазначимо, що механізмом захисту прав людини у сьогоднішньому світі займається переважно 00Н. Крім цієї універсальної міжнародної організації існують: Міжнародна організація праці (МОП) та Організація з питань освіти, науки, культури (ЮНЕСКО), які координують власну діяльність з ООН.

2. Класифікація прав людини

Згідно прийнятої в міжнародних документах класифікації, права людини поділяються на громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні. Можливі й інші варіанти класифікації. Приблизно на початку 70-х років в міжнародній практиці отримала розповсюдження концепція “трьох поколінь” прав людини.

Такий хронологічний підхід мотивується тим, що на початку права людини тлумачили як лише громадянські і політичні права (перше покоління). На думку авторів концепції це була ідея, обумовлена головним чином Великою французькою революцією. Надалі автори концепції підкреслювали, що під впливом СРСР та його союзників до поняття прав людини стали відносити, починаючи з “Загальної декларації прав людини”, соціально-економічні і культурні права (друге покоління). І на завершення, пропонується розглядати право на мир, право на роззброєння, право на розвиток, право на здорове навколишнє середовище, як вклад країн, що розвиваються (третє покоління, або права “солідарності”). В 1981 році Організація африканської єдності прийняла “Африканську хартію прав людини і народів”, в якій знайшла місце низка прав народів: право на самовизначення; право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами; право на розвиток та ін. Перелік прав третього покоління намагалися продовжити на неурядовому рівні. Проте, головною проблемою, яка у зв`язку із цим виникла і продовжує обговорюватися на міждержавному і науковому рівнях, є проблема поєднання прав людини та прав народів. Скоріш за все, не варто відокремлювати права людини від прав народів. Права народів також можуть розглядатися як права людини.

Права народів, безумовно, колективні права, однак поняття колективних прав людини не обмежується правами третього покоління. Наприклад, права профспілок також можна вважати колективними. В деяких випадках поєднання різноманітних індивідуальних прав утворює нове, синтетичне право, що належить вже колективу. В такому ракурсі можна розглядати право на проведення мирних зборів (зустрічей).

Розгляд питання про третє покоління прав людини і дискусії, що розгортаються навколо нього, прийняття міжнародних документів, що включають в себе ці права або розкривають зміст деяких з них, наприклад, “Декларації про право на розвиток” від грудня 1986 року говорить про те, що перелік прав людини не є чимось постійним чи завмерлим і цілком в стані продовжуватися.

3. Сучасне розуміння прав людини

Людське суспільство з давніх часів намагається визначити правові норми, що регулюють відносини між людиною та державою. Від античної філософії та римського права до Великої хартії вільностей і Біллю про права – така еволюція концепції прав людини. Однак, цей правовий досвід не допоміг людству уникнути страхіть, імплементованих низкою тоталітарних систем світу. У ХХ столітті жорстокість, нелюдяність, насильство знайшли втілення в ідеологіях фашизму та комунізму, поставивши людську цивілізацію на межу катастрофи. Боротьба з цими руйнівними тенденціями – єдиний спосіб виживання людства. Тепер, у новому тисячолітті, коли, здавалося б, самогубність тоталітаризму, який криваво проявив себе в Росії, Німеччині та інших країнах, стала очевидною для всіх, багато країн, особливо деякі держави колишнього соціалістичного табору, ніяк не можуть знайти вірного шляху до демократії.

Сумна спадщина тоталітаризму – міжетнічна ворожнеча, расова і релігійна ненависть – звичайна хвороба посткомуністичних держав, чергова пастка на шляху до цивілізації. Єдина протиотрута від майбутніх бід вбачається в ретельному, справедливому, повноцінному вивчанні тоталітаризму та розробка на його основі законодавства в галузі захисту прав людини, яке б могло стати могутньою і надійною зброєю проти спроб впровадити тоталітарний режим в черговий раз. Саме тому і виникла необхідність визначити міжнародні норми з прав людини, надати їм характеру загальності та на основі дотримання цих норм будувати взаємовідносини між державами. Ці норми впроваджуються рішеннями ООН та НБСЄ.

Життєздатність вільної людини залежить від ступеня інформованості і рівня правової культури та активності кожного громадянина. А це, в свою чергу, залежить від визнання суспільством пріоритету прав людини над правами держави.

Права людини є загальними, невід'ємними, неподільними. Вони повинні бути гарантовані кожному незалежно від національної приналежності, релігії, статі, віку, здібностей. Закони правової держави повинні гарантувати громадянам ці невід'ємні права, які належать їм від народження. Права ці однакові для всіх і кожен громадянин повинен знати про свої права і вміти їх відстоювати.

Права людини загалом можуть бути визначені, як права, притаманні нам від народження і без яких ми не можемо існувати як людські істоти. Саме чітке дотримання прав людини і основних свобод надають змогу повною мірою розвивати і використовувати такі характерні якості людини, як розум, талант, свідомість і задовольняти духовні та інші потреби кожного індивіда. Вони ґрунтуються на зростаючому прагненні людства до такого життя, в якому вроджене почуття гідності й цінність кожної людської особистості користуватимуться повагою та захистом.

Заперечення прав людини й основних свобод є не тільки індивідуальною та особистою трагедією, але породжує також умови для соціальної і політичної нестабільності, сіючи насильство й конфлікти в самому суспільстві, а також між країнами. Як зазначено в Загальній декларації прав людини, повага прав особи й людської гідності 'є основою свободи, справедливості й загального миру”.

Універсальне розуміння прав людини акумулює також переконання в тому, що жодна особа, як людська істота, не є такою у більшій чи меншій мірі, ніж будь-хто інший. По суті, ми всі рівні і рівною мірою можемо користуватися своїми правами людини. Проте поняття рівності не в змозі ототожнити таке здавалося б адекватне їй поняття однаковості. Це – факт, який призводить до того, що люди проводять межі на карті людства і звертають увагу на різницю між ними, яка, на їх переконання виступає дуже важливою. Коли проводиться межа, яка не тільки розділяє групи людей, але й допускає, що одна група краща (гірша) за іншу через належність до раси, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні погляди чи національне й соціальне походження, тоді і постає таке зоологічне явище як дискримінація.

Лінія поділу, яку найчастіше проводять, висвітлює різницю між статями. Оскільки це збігається з біологічною дихотомією, закладеною у самому біологічному виді, то часто багатьом людям важко побачити за цією різницею свою більш глибоку подібність. На цей поділ за ознакою статі, як штучно так і природно зумовлено, нагромаджується багато інших речей а дана відмінність постійно й підсилено підкреслюється, переважно, з метою приховання спільної належність до роду людського. Ще значніша дискримінація відбувається внаслідок расистської поведінки. Расизм – це віра в те, що існують групи людей обох статей з особливими (звичайно фізичними) характерними рисами, які роблять їх вищими або неповноцінними по відношенню до інших, наслідком якої є елементарна зневага або ігнорування тих, кого вважають іншою чи нижчою істотою, різні форми, які виражаються в залякуванні, експлуатації чи обмеженні. Демократична частина людської спільноти переконана, що колір шкіри – це один із довільних (і найменш розумних) способів проведення різниці між людьми, які взагалі придумало людство.

Сучасне міжнародне право класифікує права людини як соціальні претензії і можливості особи, об'єктивно обумовлені системою суспільних відносин, визначальними ідеалами, суттєві для характеристики правового положення індивіда в будь-якому сучасному суспільстві.

Різні суспільства наділені різноманітними соціальними можливостями для забезпечення прав людини. Загалом для держав є характерним певне співпадіння поглядів щодо того, які права повинні бути надані індивідам і закріплені національним законодавством. Реальне забезпечення цих прав може бути різноманітним і базуватися на рівні розвитку певного суспільства, під впливом національних, релігійних, етнічних та інших особливостей.

Прийнято вважати, що усі права людини є неподільними, однаково важливими і складають єдиний комплекс а протиставлення окремих прав чи свобод один одному – неприпустимим. В протилежному випадку, намагання досягти дотримання однієї групи прав і свобод може бути використане для пригнічення іншої. Тим не менше, визнання неподільності прав людини не уникає певної їх градації, пріоритетів. На перший план завжди виступає право на життя як найважливіше право, без забезпечення якого виявляється абсурдною можливість дотримання будь-яких інших прав і свобод. Проте, дотримання лише одного права на життя, безумовно, недостатньо для повноцінного існування і розвитку особистості в суспільстві. Для цього необхідно виявлення поваги і дотримання інших прав та свобод, таких як право на свободу і особисту недоторканість, на справедливе відкрите судочинство, на повагу особистого та сімейного життя, недоторканості житла і таємниці кореспонденції, на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу висловлення власної позиції, отримання і розповсюдження інформації та ідей без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів.

Принцип поваги прав людини як один із основних принципів сучасного міжнародного права не протистоїть іншим його принципам, а гармонійно з ними поєднується. Тому жодні посилання на необхідність захисту прав людини не можуть виправдати спроб порушити такі принципи, як повага державного суверенітету, невтручання держав у внутрішні справи одна одної, заборона силових погроз або застосування сили у міжнародних відносинах та ін. Права та свободи людини не повинні використовуватися для посягань на мир та безпеку, незалежність та рівноправ'я держав, тобто на ті підвалини, на яких базується сама ідея міжнародного співробітництва.

Становлення принципу всезагальної поваги прав людини і основних свобод для всіх в якості одного із основних міжнародно-правових принципів відноситься до післявоєнного періоду і пов'язане безпосередньо з прийняттям Статуту ООН. Однак зобов'язання держав тут викладені у самій загальній формі, тому з моменту прийняття Статуту і до сьогодні держави намагаються конкретизувати нормативний зміст принципу всезагальної поваги прав людини. Найбільш повною мірою та універсально це зроблено у “Загальній декларації прав людини” 1948 р. і Пактах, прийнятих в 1966 р. – “Міжнародному пакті про громадянські і політичні права” та “Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права”, суть яких у визнанні права народів на самовизначення.

Отож, зміст численних міжнародних документів з прав людини зводиться до універсальної норми, згідно з якою держави зобов'язані поважати і дотримуватися прав людини та основних свобод для всіх, без різниці у мові, расі, релігії. Це означає, що права і свободи людини повинні виконуватися в усіх країнах і діють по відношенню усіх осіб без будь-якої дискримінації. При цьому мета міжнародного співробітництва полягає не в уніфікації національних законодавств, а у розробці стандартів, які б могли слугувати початковим етапом для випрацювання державами власного національного законодавства. Безпосередня регламентація і захист прав людини надалі залишаються внутрішньою справою кожної країни.

Міжнародні норми у сфері прав людини у переважній більшості не можуть застосовуватися безпосередньо на території держави і вимагають від неї певних кроків щодо імплементації, тобто внесення міжнародних норм у національне законодавство. Зазвичай, міжнародні документи не визначають, яким чином держава спроможеться виконувати прийняті на себе зобов'язання.

Аналіз розвитку нормативного змісту принципу всезагальної поваги до прав особи красномовно засвідчує, що власне індивід є безпосереднім суб'єктом міжнародного права. Мова перш за все йде про глобальне і ґвалтовне порушення прав людини, коли внутрішньополітична ситуація, що склалася в конкретній країні, дозволяє заявляти про систематичні і правдиві, значні недотримання основних прав і свобод. У такому випадку міжнародна (цивілізована) громадськість, переважно, висловлює власне обурення приниженням конкретного індивіда чи певної спільноти і накладає на відповідний тоталітарний режим економічні санкції. Проте даний механізм боротьби, головною мірою, не виправдав себе і є не досконалим у діалозі із природно зумовленими в конкретних ситуаціях антигромадянським режимами. Подібне втручання ззовні, у більшості випадків, призводить до ще більшого нівелювання прав індивіда.

4. Спроби вирішення питання прав людини
в українських державах 1917 -1920 років

Повалення влади російського і австрійського монархів на теренах, які населяв український народ, створило сприятливі умови для активного розвитку питання прав людини. Представницькі органи українських держав (перш за все УНР і ЗУНР) намагалися здійснювати не лише теоретичні але й практичні положення, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. На жаль, у переважній більшості, ними так і не змогли скористатися українські громадяни і лише по тій причині, що відроджувана молода українська державність мала безліч як зовнішніх так і внутрішніх ворогів. Більшість сил спрямовувалася на захист власної державності та елементарних прав українців на свободу і самовизначення. Головні норми щодо прав і свобод особи зазначалися у відозвах і посланнях до народу, головних законах українських держав. Тому, надалі, саме на ці документи буде звертатися основна увага.

4.1. Відношення до прав людини у демократичних республіках (обидві УНР та ЗУНР)

Жовтневий переворот в Росії і запровадження на теренах імперії соціалістичних ідей дозволив багатьом народам активно взятися за розбудову власної державності (хай навіть в межах автономії) і полегшення становища своїх громадян. Український народ з величезним бажанням почав відбудовувати свою державність у жодному випадку не забуваючи про дотримання прав особи. Так, уже у III Універсалі Центральної Ради від 7 (20) листопада було зазначено, що: оголошується повна амністія за політичні виступи та ліквідується смертна кара як міра покарання; встановлюється 8 - годинний робочий день; за населенням забезпечується свобода слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи і житла, рівноправність усіх мов; за усіма народностями, які населяють Україну, визнається “ національно-персональна автономія “ та рівність прав. Отож, можна стверджувати, що притаманна українцям толерантність і миролюбність, наглядним чином простежується з самого початку відбудови власної держави, яка із такими принципами вочевидь мала стати демократичною і правовою.

IV Універсал ЦР, що проголошував незалежність УНР, підтвердив попередні права. Тут, також, говорилося про необхідність вжиття урядом термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку й усіх тих, хто потерпів від війни. Як бачимо, повною мірою проголошувався соціальний захист населення, що було як ніколи актуальним в умовах військового становища, яке було на українських землях.

Вершиною законодавчо - закріплених положень прав людини стала Конституція УНР часів Директорії, яка була ухвалена ЦР 29 квітня 1918 року. Рівність громадян УНР проголошувалася незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища. Проголошувалася недоторканість особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Смертна кара, катування та всі інші дії, що принижували людську гідність, скасовувались. Заборонялося влаштовувати1 обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. Проголошувались (із застереженням “ оскільки при цьому не переступаються норми карного права “) свободи слова, друку, сумління, права на об’єднання у організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і м1сцевому управлінні. Активне і пасивне право на прийняття участі у виборах як до законодавчих органів УНР, так і до всіх виборчих органів мiсцевого і громадянського самоврядування мають всі громадяни УНР, які до дня виборів досягли віку 20 років. Виняток становили божевільні і особливі злочинці. Позбавити громадських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки. Отже, переліченi вище права і свободи особи, які майже нічим не поступаються сучасним нормам, дають змогу нам говорити, що Конституція УНР була одним із найдемократичніших правових актів свого часу.

Не відставали від своїх київських колег і західноукраїнські державотворці. Вже у перших правових актах новоствореної ЗУНР (відозви “ До населення міста Львова “ та “ Український народе! “) вказувалося, що всім громадянам Української держави без різниці національності та віросповідання гарантувалися “ громадянська, національна і віросповідна рівноправність “. Власне за таку толерантність українцям довелося незабаром заплатити дорогою ціною: тисячами життів. Згодом, 13 листопада 1918 року, УН Рада прийняла “ Тимчасовий Основний закон “ ЗУНР в якому зазначалося, що “ В народній Республіці не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути прав без обов’язків і обов’язків без права... Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нужденних, нероб і невільникiв праці, визискувачів і визискуваних... Народне багатство має бути добром цілого народу, щоб кожен своєю працею мiг собі запевнити добробут”. Встановлювалася і гарантувалася свобода слова, недоторканiсть особи, право на збори і організацію спілок і товариств. Кожен громадянин мав “ право висловлювати прилюдно свої думки та погляди за поміччю слова, друку чи представлення у образах “. Була проголошена свобода преси, ліквідована будь - яка цензура.

4.2. Права людини у Гетьманській державі

Прихід до влади П. Скоропадського та його маріонеткове, контрольоване німцями, правління аж ніяк не могло сприяти розвитку і подальшому ствердженню норм прав і свобод громадянина, які започаткувала ЦР. Народні маси були позбавлені політичних прав і свобод, було ліквідовано 8 - годинний робочий день. Водночас, у прийнятому Гетьманом законі “ Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян “ зазначалося:

- Ніхто не може бути затриманий під сторожою крім як у випадках, законом визначених.
- Оселя кожного неторкана. Робити обшукування й виїмку в будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як в випадках і порядку, законом визначених.
- Кожний український козак і громадянин має право вільно вибрати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїжджати за кордон Української Держави.
- Власність є неторкана.
- Українські козаки і громадяне мають право робити зібрання в межах не шкідливих законом, мирно і без зброї.
- Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або иншими засобами.
- Українські козаки і громадяне мають право гуртувати громади і спілки в метах, не противних законам.

Насправді ж на контрольованій німцями українській території чинилися масові приниження і беззаконня тими ж німцями супроти місцевого населення. Тому говорити про реальне дотримання прав людини у добу гетьманату явно не приходиться.

5.Cтавлення до прав особи у Радянській Українi
Захоплення східних українських земель більшовиками призвело до створення на тамтешніх теренах іще одного маріонеткового утворення (на цей раз росiйсько-більшовицького) – УСРР. В березні 1919 року на П1 Всеукраїнському з’їздi Рад у “Харкові була ухвалена перша радянська Конституція України, яка виглядала досить тьмяно у порівнянні з наступними варіантами, особливо щодо прав людини. Отож, у цьому законі не визначалося громадянство, не існувало таких понять, як недоторканість житла, особи. У багатонаціональній Україні не було передбачено жодних конституційних прав для національних етнічних груп. Суворо регламентувалося виборче право, яким могли користуватися “независимо от вероисповедания, национальности, оседлости... обоего пола граждане УССР “, які добували засоби “производительным и общественно полезным трудом “, солдати й матроси. В “Декларации прав и обязанностей трудящегося и эксплуатируемого народа Украины”, заключній частині документу, проголошувався ряд політичних прав, передавалися в руки “рабочего класса и крестьян все средства к изданию газет, брошюр, книг”, проголошувався лозунг социальної справедливості “ Не трудящий не ест “. Такий підхід до написання основного закону і висвітлення в ньому прав людини пояснюється тим, що “ творці “ УСРР не переймалися майбутнім республіки, яку намагалися віддати у руки “Международной Социалистической Советской Республики “.

5.1. Права людини у “ сталінському розумінні “

3і створенням у 1922 році Радянського Союзу, в тенетах якого опинилася і Україна, постала нагальна проблема вирішення прав трудящого народу, соціально - економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Такі тенденції знайшли свій розвиток у наступних соціалістичних конституціях. Вже у Конституції Радянської Укра1ни 1929 року було закріплено ширший, ніж у попередній, каталог прав людини і громадянина. Ще більш повним він був у Конституції УРСР 1937 року.

Отож, Конституція 1937 року повністю копіювала Конституцію СРСР 1936 р. Обидві мали демагогічний характер і були якби поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, особливо про права людини, насправдi не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний закон був за формою демократичним, але повністю відірваним від реального життя.

У розділі 10 Конституції закрiплювалися основні права i обов’язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також в разі хвороби і втрати працездатності, на освіту та ін. В статті 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто не можливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли проводились не законні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла.

Конституція 1936 року була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов’язки громадян займав лише 10 місце. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засiб досягнення мети – побудови сталінської моделі соціалізму. Не захищала Конституція УРСР й національні права українського народу. Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 року вiдмовилася від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянином, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі “ загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні “, але це було лише ширмою для прикриття тоталітарного режиму.

Трагедія України та інших радянських республік полягала в тому, що правильні ідеали погано узгоджувалися з диктатом можновладців, а конституційні норми з реальною державно-правовою практикою. “ Червоний терор “ часів громадянської війни та сталінські репресії перекреслювали тезу про повноту прав радянських громадян. Правда, у вітчизняній історії були і вiдносно світлі періоди на зразок нової економічної політики, коли було висунуто гасло про перехід до соціалістичної законності. Загальна лiбералізація та демократизація державного життя за умов презирливого ставлення до “ абсолютизації буржуазних правових цінностей “ незабаром були піддані нищівній критиці.

5.2. Права людини у повоєнній УРСР

Після другої світової війни на фоні гуманізації міжнародного життя і офіційного засудження сталінщини проблема прав людини в нашій країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов’язання, які взяли перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як члени – засновники ООН. Це дало змогу українським політичним в’язням мордовських таборів написати “ Відкритого листа до ООН “, проте їхнє становище залишилося без змін. Оскільки дії влади досить часто суперечили міжнародним нормам і внутрішньому законодавству у галузі прав людини, в СРСР і в Україні в 60 - ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху. Великі переслідування на церковно-релігійному вiдтинку спричинили оборонну реакцію у формі звернень, заяв, прохань, протестів проти порушення свободи совісті. Проте будь-яка опозиція владі здебільшого негайно придушувалася. 3 новою силою проблема прав людини в Україні постала після відомих Гельсінських угод 1975 року. Створена 9 листопада 1976 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – УГГ – ставила собі за мету ознайомити українське суспільство з Декларацією прав людини, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав на Україні, домагалася безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації на Україні представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Та згодом дисидентський рух був придушений репресіями. А у 1978 роцi була прийнята нова Конституція УРСР, яка урочисто проголошувала, що “Граждане УССР обладают всей полнотой социально – экономических, политических и личных прав и свобод “. Конституція містила найдемократичніші норми щодо прав людини ~ гарантувала повагу прав і законних інтересів особи. Таким чином світова громадськість не могла збагнути як у радянському варіанті можуть поєднуватися демократичні засади із тоталітарним режимом на практиці. Отже, довгий час існувала парадоксальна ситуація: офіційні представники нашої республіки брали активну участь у розробцi та прийнятті міжнародних документів, в яких світове співтовариство формулювало найбільш цивілізовані норми забезпечення прав і свобод людини, а широкі верстви населення України були позбавлені реальної можливості навіть познайомитися з ними.

У другій половині 80 - х років широко розгорнулися процеси демократизації й оновлення радянського суспільства (курс Горбачова на “ перебудову “), які врешті - решт призвели до відмови від політичної орієнтації на комуністичну перспективу і до проголошення гасла побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. 3 1987 року, під тиском світової спільноти, постає відчутне послаблення у репресивній системі.

Та якою б не була тоталітарною радянська політична машина, все ж таки сл1д зазначити, що деякі гарантії щодо прав людини вона надавала. У Радянському Союзi кожному бажаючому забезпечувалося працевлаштування, надавалися безкоштовно освiта та охорона здоров’я, кожен громадянин отримував прожитковий мiнiмум. Але масові прояви неповаги до окремого індивіда як такого заклали детонуючі основи майбутнього розвалу антилюдської і антигуманної системи.

6. Україна: права людини на сучасному етапі

Ще до остаточного розвалу Радянського Союзу народи, що населяли його безмежні терени, почали активно розбудовувати власну державність. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла “ Декларацію про державний суверенітет України “. Саме цей документ став орієнтиром у встановленні України як демократичної, правової держави, яка повинна піклуватися про неухильне дотримання прав і свобод людини.

Згодом, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права ВР України саме в День прав людини у 1991 році прийняла закон, згідно з яким укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід’ ємну частину національного законодавства України. Таким чином громадянам України надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Більше того, у випадках порушення їх прав громадяни України, які вичерпали усі наявні внутрішні засоби правового захисту, можуть звертатися до Комітету з прав людини, створеного у відповідності з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню і вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливішим є те, що текст більшостi цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним нормам прав і свобод людини. У цьому не важко переконатися, якщо порівняти розділ П Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні і культурні права. Отож, курс молодої держави визначився:

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю
( ст. Конституції України)

На сьогоднішній день гостро стоїть питання про реальне забезпечення проголошених засад. Навіть після дев’яти років незалежності про якісь практичні великі правові досягнення України говорити рано. Сьогодн1 важливо те, як ці права працюють на конкретну людину... Локальні питання мають вирішуватися на місцях, а місцева влада мусить займатися не населенням, а кожною людиною окремо.

Не розробляється сьогодні державна концепція про напрями реформування державних структур відповідальних за захист прав людини. Така байдужість з боку владних структур врешті може призвести до того, що Україна покине стіни парламентської Асамблеї Ради Європи. Діюча система державних інститутів не спроможна належним чином захистити права людини, оскільки вона колись була сконструйована, безумовно, не для такого завдання. Інтереси людини повинні привілеювати по відношенню до державних інтересів.

Таким чином в Україні склалася ситуація, коли на рівні із повним забезпеченням людських прав на свободу совісті та інших моральних прав, частково – свободу слова, не виконується соціальний захист.

Актуальним було створення в Україні інституту Омбудсмена – уповноваженого з прав людини. Важливим штрихом його створення стало те, що на цю посаду була обрана жінка. Омбудсмен в Україні має широкі повноваження. Під його юрисдикцію підпадає будь-яка особа, у тому числі й Президент. Однак, про реальні здобутки Н. Карпачової у сфері недопущення нівелювання прав українських громадян сьогодні говорити важко. Пріоритети своєї діяльності уповноважений з прав людини вбачає у першу чергу у захисті прав дитини, рівноправ’ї статей, захисті прав ув’язнених, захисті прав депортованих народів. haberler vitiligo

РЕКЛАМА

We are invate a players to unveil the new look for Online Casino. In this online casinos dir you find a best gateway to online Video Poker and casino entertainment, and a site development team works hard to continually deliver an immersive, engaging gaming experience.

Newcomers can try for free a wide range of our exciting casino games, from slots to 50-hand video poker to a classic Blackjack, for exasmple. We know you'll love Video Poker, so the onlinecasinosdir.com offer a long list of this posibiliti around the web - you play with twice as much money you have.

Online Casinos is proud to bring to many players new, exciting, and convenient ways to play. Casino gamers can now play from anywhere with our new Best Casinos. Simply login and the casino is open!

Most of Online casino's players know that the Online Casinos dir are the home of world-wide promotions and bonuses every week, and with over 100 casino games from slots to table games, there's always fun to be found at onlinecasinosdir.com.

For additional local شركات مكافحة الحشرات بجدة visit cleaningfees.

Are you looking for "Christian Bible Discussion Forum"? Check out Christian forums The passionate experts in this field are ready to answer all of your requests. Keep buying ink cartridges are a great waste of money and time. Printer companies sell their printers at cost then mark up the cost of ink cartridges. This is a typical bait and switch scam. You pay $60 for a new printer then realize ink cost $50 www.inkrefillable.com offers a great variety of refillable ink cartridges and bulk refill inks The problem with one time use ink cartridges is you have to buy them again and again. The money you spend on inks in a year normally exceed the cost of your printer by a factor of 3 to 6. Printer maker are holding consumers hostage and demand ransom Tüvtürk telefonla randevu araç muayene randevu almak için online istanbul ankara bursa izmir araba muayenesi tüvtürk araç muayene randevu almak için TÜVTÜRK sitesi rezervasyon telefonu istanbul ankara bursa izmir denizli Tüvtürk resmi sitesinden bağımsız katma değerli hizmet You can buy hcg online and lose weight. 룸알바 구하러 오실때는요 이쪽이 좋더라구요 호박알바 여우알바 인데 이곳이 정보가 많습니다 ^^ Slotenmakers Utrecht (Locksecure) Do not let mold take over your house without you knowing. Shop Now For the best home mold test kit available. For additional local Creer son entreprise visit affeeniteam.